День на пастiвнику

Одна тiльки каплиця, пiд котрою сховали пана, веселенько визирала сво╨ю гострою головою, на невеликiй баньцi ©© блищав невеличкий золотий хрестик; у сонячний день вiн свiтив серед ру©н двору, мов зоря серед чорних хмар... Та ще садок на волi розрiсся, мов лiс. Колись невеличкi замлiлi дубки, кленки, бересточки, липи тепер визирали такими здоровенними, такими пишними велетнями, гордо, аж пiд хмарами, похитуючи сво©ми чубатими головами; помiж ними пустилося молоднику - як конопель, на доброму пiдметi. То було не в родючiй половинi саду, а в родючiй... дивнi заморськi яблунi, кримськi грушi повимерзали, повсихали, замiсть ©х пустилися такi цвьохкi, такi розхилястi дички! Кущова рослина: порiчки, агрус - розпросторилася, розширилася, мiшаючись з глухою i жалкою кропивою; сизий бузок, котрим обсадженi були стежки, перелiз на ©х гладеньке мiсце i вiльно рiс собi там, де ходили людськi ноги; хмiль, березка чiплялись за його тонкi гiлки, лiзли угору, спускалися униз, уростали у землю i знову пiднiмалися вгору,- непролазною сiткою оповивали його. Бузина, котру так не любив старий князь i велiв з корнем викорчувати, де й набралася,- висока та розкiшна поросла. Все казало, що тут не доглядувалося людське око, не ходила чоловiка рука; все, почувши волю, i росло на волi. Улiтку стiльки було тут птицi i яко© тiлько не було? Солов'© сотнями щебетали, зозулi, iволги, ракшi, горлицi, а горобцiв? Тi i зимою, коли над сим глухим, пустельним мiсцем жалiбно гула одна буря, крутячи страшного веремiя i закидаючи усе снiгом,- тi i зимою хмарами носилися i несамовито цвiрiнькали... Та-ка-то стала тепер ся Ратi╨вщина!

Брати пiшли в обхiд понад ровом. Iвась на лiву руч, Грицько - на праву. Швидкий Iвась, нетерплячий, не забарився дiйти до кiнця, звiдки рiв круто повертав поза стiною. Зайшовши за не©,- зразу терялась з очей бурта. Iвась подумав, що як вiн скри╨ться за стiною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця,- якраз забiжить у Пилипенкову траву.

- Не йду далi! - рiшив вiн, вилiз на окiп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди мов, сюди мерщiй бiжи!

Iвась, як вiтер, понiсся назад.

- Цить... На окопi он там сидить, спустивши ноги у рiв; у чомусь довба╨ться...-I тихо, мов тi котята, рачки покрались хлопцi.

З-за густо© чорнобилi справдi замаячила спина. Хлопцi, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним i, пiдвiвшись на ноги, в один голос скрикнули:

- Тю-у-у!

Хоч би тобi стрепенувся Василь! Тiльки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопцiв, одвернувсь i знову над чимсь пригнувсь.

- Що то ти робиш? - спитав Грицько, забiгаючи уперед.

Перед Василем на травi лежала розпанахана на дво╨ ящiрка, гидливо виглядали з-пiд ©© шкури невеличкi хрящики-кiсточки, скрученi нiжки одстовбурчились геть i казали, що непокiйна смерть спостигла ©©. Василь у лiвiй руцi держав хвостик, а в правiй блищав невеличкий ножик у бiлих черемушках, який завжди можна бачити в школярiв i на котрий не раз зарились i Грицько, i Iвась, i другi хлопцi з ©х вулицi.

Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цiсарця, аби тiльки добре учився ©© син. Який то був радiсний час у життi Василевому! Цiлiсiнький той день бiгав вiн по всiй у лицi i хвалився знайомим i незнайомим хлоп'ятам, яку-то мати йому обнову купила. Новенький, бiленький, гострий, як бритва, вiн усiм у дивовижу дався; усi ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно склада╨ться, аж цока! а рiже як? а блищить? Усього тебе, як у дзеркалi, видно. Василь спершу не знав, де його i подiти; то захова╨ у кишенi, то подума: а що, як випаде? витягне i зав'яже у пазусi. Назнарошне для сього i нитку держав i зав'язував аж коло серця. "Занову ситце на кiлочку!" - казала мати, радiючи синовiй одрадi. I справдi, пройшов тиждень-другий - блискуча сталь потемнiла, ручка закалялася, i, хоч другi хлопцi не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже i в пазусi не ховав, а в кишенi; уже i вищербив, i в хлiб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь рiзав ним хлiб на невеличкi шматочки. Тепер ото i ящiрку поров ним: слизький жир лиснiв на кiнцi, щось жовтогаряче прилипло до щербини.

- Що се ти робиш? - спитав удруге Грицько.

- Хiба не бач? - одказав понуро Василь i шпигонув ножиком у одрубаний край хвоста: гострий його кiнчик вамотався-затiпався.

I Грицько, i Iвась разом струснулись, сплюнули.

- Господи! i бадля╨ться... Ящiрку рiже-рiже, а там i хлiб буде рiзати,- промовив Iвась.

- То що? вiн же витреться,- спокiйно вiдказав Василь.

Хлопцi знову сплюнули.

- А дивись, дивись, якi гарнi хрящики, та як ловко уляглися, мов квiточки,- казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.