День на пастiвнику

Його сiрi очi блищали, у ©х свiтилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. I Грицько, i Iвась, стоячи бiля його, виглядали такими вродливими, тiльки то була врода лиця, краса зоколу, а не та та╨мна краса задумано© голови, котра вiдда╨ вiд кожного, у кого нарождаються глибокi, розумнi думки.

- Ходiмо, Iване, хай йому бiс! - сказав Грицько, ще раз сплюнувши.- Ми прийшли за ним його кликати ©сти, тепер хай вiн до нас i не доторка╨ться, хай оту ящiрку злопа.

Грицько пiшов, Iвась стояв i боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лицi пробiгали уразливi смуги i гидливо кривили рота. Василь робив сво╨ - довбавсь.

- Та покинь, Василю! - сказав Iвась.

- А ти чого пристав? - скрикнув Василь.- Той пiшов, iди i ти за ним! - Вiн ще на Грицька розсердився, а тут i цей до©да. Його сiрi очi вип'ялись, мов хотiли вискочити з лоба.

- Не займай його, Iване,- гукнув з-за чорнобилi Грицько,- iди сюди. Ти ж бачиш, який вiн розумний та письменний,- ящiрок уже рiже. Мати як почу╨, то на увесь свiт оповiстить.- I Грицько у©дливо зареготався.

- Грицьку! Я тебе не займаю, не руш i мене,- покiйно i твердо вiдказав Василь i, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилi лицем; воно у його стало аж муре, однi сiрi очi, як у кота, горiли аж зеленим огнем.

- Чого ви до мене прийшли?- скрикнув вiн.- Кликав я вас? Ви там собi що не робили - я не йшов пiдглядати, не мiшайтеся i до мене!

Iвась порвався не йти, а бiгти,- такий грiзний та страшний стояв коло його Василь; за Iвасем, регочучи, побiг i Грицько.

- Хай тобi бiс! Зоставайся з сво╨ю ящiркою. Рiж ©© i ©ж, та ще й матерi на борщ понеси - подяку╨! - кричав на бiгу Грицько.

Здоровенна грудка землi прошумiла над його головою.

Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далi.

- Проклятий москальчук! - жалiвся вiн Iвасевi.- Не одхилися я - мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так i продзижчала. Пiдожди ж ти менi! - i вiн посварився кулаком.

- Що ти йому зробиш, такому здоровковi? - сказав Iвась.

- Хто здоровий? Вiн? - скрикнув Грицько.- Здоровий, як бугай, а трусливий, як за╨ць! Хiба не вiяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка,- украду уже в батька тютюну на люльку, як тiльки дам,- то так накладе йому боки, що тiльки держись!

- Чу╨ш,помовчавши, почав знову Грицько,- коли будемо гнати до водопою,- не жени його нi овець, нi телят. Коли ж так,- хай сам, чортiв цвик, гоне, а то звик панувати...

- Менi, Грицьку, вже ©сти хочеться,- сказав Iвась i напрямився до балочки, де пiд лихою сiрячиною лежала торба з харчю. Iван порився у торбi, витяг чималий шматок хлiба, невеличку тараньку i, зайшовши у тiнь, пiд бурту, почав тараню чистити. Грицько пiдiйшов до брата.

- Давай усю тараню по©мо,- сказав Грицько,- йому нiчого не зоставимо.

- Нехай йому з його таранею,- одказав Iвась.

- Ну, так заховаймо де. ╞й-богу, давай заховаймо! - Очi у Грицька весело заграли, вiн мерщiй схопився i побiг переховувати торбу.

Поки Iвась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотiв заховати у бур'янi - видно, намiрявся занести аж в осоку до озера - та роздумав.

- Годi тобi носиться з нею, iди вже ©сти! - гукнув на його Iвась.

Так Грицько i не переховав торби, тiльки кинув на сонцi у травi та й побiг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не грiло - палило; польовий вiтер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по травi, шукаючи тiнi, i, не знаходячи, жалiбно деренчали, голови ©х хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там i лiг, руденьке телятко бекало, мов жалiлося; та й душно ж як! Справдi було душно, аж варко, так душно. Нiгде було заховатися, нiгде голову приткнути у тiнь, бо й тiнi не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав пiд тим свiтом, зв'ялена трава хилилася додолу, нiгде нi птичого гласу, нiякого гуку не чутно, хiба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. I в Ратi╨вщинi помовкло птаство; одно поховалося по гнiздах, друге полетiло за здобиччю, одна тiльки бездомна птиця - зозуля, перелiтаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообiдавши сво╨ю сухою стравою i напо©вши овечат i чорного бичка,- Грицько так-таки i не схотiв гнати до водопою Василевого товару,- повкладалися прямо на травi, на сонцi, ©х запечена шкура казала, що не первина ©м лежати при такiй спецi. Тепер вони тiлько трохи набiк поодвертали голови, сонце догрiвало найбiльше у спину. Iвась зразу заснув. Грицьковi ж не спалося; йому хотiлося дiждатися того часу, коли вернеться Василь i почне ©сти: чи справдi вiн буде тим ножиком, що рiзав ящiрку, рiзати i хлiб. Для сього разу вiн i нове прозвище пригадав Василевi: ящучур! "I знайомим хлопцям розкажу, щоб i вони так його дражнили,- думав вiн,- я йому не сим, то другим вiддячу!"