День на пастiвнику

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. "Певно, вiн i досi дметься",- думав Грицько i не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нiчого не сказав.

- Ось на, заграй! - тиче Iвась Грицьковi дудку.

Грицько узяв i почав роздивлятись.

- Це ти, Василю, зробив? - спитався вiн, щоб зав'язати розмову.

- Авжеж, тебе не питав,- неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потiм тихенько подув,- товсто i хрипло загула дудка. Iвась зареготавсь.

- А ловко! - сказав Грицько.- Ще якби отут дiрочки попрорiзувати, тодi б можна, як на сопiлцi, i пальцями перебирати.

- Ану, давай,- радiсно обiзвавсь Василь, забуваючи про свiй гнiв, i почав збоку прорiзувати дiрочки. Пiсля сього голос дудки не так деренчав i грати стало зручнiше.

- Дай i менi, Василю, ножика, я й собi зроблю,- прохав Iвась.

- Возьми.

Довго мусувавсь Iвась i все нiчого не вдi╨, то, дивись, денце зовсiм одрiже, то дiрку пiд колiнцем велику зробить,- не гра╨ дудка!

- Давай я,сказав Грицько i почав робити. Iвась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом вiд Василево©.

- Тепер же i я знаю! - закричав, граючи очима, Iвась i знов принявся за роботу.

За сим разом дудка заграла - i таким тонким та рiзучим голосом, що аж усi здивувались.

- А давай усi разом загра╨мо! - казав Грицько.

- Давай! давай! - одказали трохи не разом i Василь, i Iвась i постановилися в коло.

- Раз© два! три© Починай! - скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячi роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попiдкладав, вип'ялися очi, i три голоси, пискучий, тонкий i товщий, зично пронеслися у вогкому повiтрi над озером. То була не мистецька гра майстрiв-музик, а певне, i ©й не зрадiли б так хлопцi, як сво╨му незумiлому гранню. Вони нiчого не грали та й не вмiли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той - сво╨, а той - сво╨. Отже, як ©м мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очi радiстю грали, пальцi бiгали по дiрочках, а щоки одно роздимались, аж червонiли. Iвась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всi боки, на що Василь, завжди непривiтний, i той поводжував плечима. Про спiрку, про змагання де i споминка дiлася, все забулося, все те було з кимсь iншим, а не мiж ними; вони тепер рiднi, брати, бiльше нiж рiднi й брати,- вони майстри одного любого ©м дiла!

Непримiтне час минав, непримiтне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осiло; понад самою землею сто©ть його iскристе коло, розстилаючи аж червоний свiт по травi.

Ось уже довга тiнь вiд очерету простяглася вподовж озера, добира╨ться до бугорка, де грають хлопцi.

- Годi! Нехай йому! - скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сiда╨, а я ще й не полуднував.- I, недовго думаючи, опустився коло торби i почав жувати хлiб. Тараню вiн з'©в за обiдом, зостався один хлiб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Iвась теж почали полуднувати. У ©х зосталася ще одна таранька, мати дала по однiй кожному. Вони, ще збираючись на пастiвник, порахувалися одну з'©сти у обiд, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлiбом, раз по раз поблимуючи сiрими очима на те, як чистить Iвась тараню,роздiлили ©© не надво╨, а натро╨. Василевi дали вiд голови, Грицько узяв серединку, а Iвасевi достався хвостик.

Сонце западало, у повiтрi робилося свiжiше; роса виступала на травi, де пройшла вечiрня тiнь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонцi,- де вже його по такiй спецi пастись,- що надвечiр прийшлося нагонити утеряне за день, i вони ген порозтiкались понад усiм озером. Хлопцi, сидячи на бугорцi, полуднували; вони сидiли лицем до Ратi╨вщини. Густа тiнь чорнiла мiж гiлками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним ся╨вом; з тi© темно© гущавини доносилося нестямне щебетання соловейкiв.

- Та й солов'© у Ратi╨вщинi як свищуть. I скiлько то ©х? - обiзвавсь Iвась.

- А вже до гаспида! - додав Грицько...

- Чого там тiльки нема╨! - зiтхнувши, промовив Василь.

- Там, кажуть, й райськi яблучка ╨? - спитав Iвась.

- Мати розказу╨,- одказав Василь,- що не тiльки райськi яблучка, а й агрус, порiчки, виноград,- отакими кетягами так i висить! А груш тих, а ягiд усяких, а яблук?

- Брат ти мiй! - скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? - i його очi загорiлися.

- А що, якби тобi, Грицьку, узяв та й вiддав усе оте дворище? Що б ти робив? - спитав трохи перегодом Iвась.

- Я б тодi паном дiло зажив. Та де б тобi,- бiльше б пана був, до царя рiвнявся. Усе б у садку i сидiв та овоч ©в.

- А я не так би зробив,- одказав Iвась.- Я б перевiв туди i батька, i матiр, тебе, узяв би Василя i Галю узяв би. Жили б ми там укупi, розкошували разом.

- А ти, Василю, що зробив би? - спитав Грицько.

Василь мовчав i дивився на Ратi╨вщину; вiн упинався очима у не©, як кiшка упина╨ться у мишу; як кiбець у горобця. Посеред ©х, у зелених зрачках, горить-тлi╨ огонь заздростi,- так би i вхопив, так би i проглинув, коли б сила!