День на пастiвнику

Покiйний князь Ратi╨в, як заходився будувати собi дворище, велiв той рiв викопати. Сотнi крiпакiв мiсяцiв зо два тiлько й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких мiсцях i до води докопалися, а то воду спускали аж iз озера,- тодi i озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було,- кругом двору, наче рiчка текла, облягав його водяний рiв; тiлько коли глухо© залiзно© брами перекинули залiзний мiсток, та й той часто-густо приймався. I нiяким побитом тодi не можна було добратися до двору. Як крiпость та, стояло те дворище у степу проти мiста i грiзно дивилося на його сво©ми високими бiйницями, у широких пробоях тих бiйниць тирчали горлатi жерла пушок, з котрих у великi свята, от як на рiздво або на паску, стрiляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, i нiхто не знав, як там живуть вони, ото хiба тiльки пушки давали ознаку, що ратi╨вцi святкують свято... Чудний той був князь Ратi╨в,- низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звiр, воно у його не тiльки на щоках i пiд очима поп'ялося, а й на самому кiнцi носа, мов бородавка, чорнiв кущик; а очi у його? страшнi-страшнi, як у кроля, червонi, i угору вiн ними нiколи не дивиться, все у землю; коли ж зводив ©х на кого - то недаром! Грiзний вiн був, палючий, як порох, упертий, як камiнь, i вередливий, як дитина. Сказав що робити - роби. Оце висила крiпакiв ловити живих зайцiв i напускати у садок... Чу╨ш гвалт собачий, гук людський, топiт, бiганину, а рушницi одно i знай - палять, гукають,- ото Ратi╨в полю╨ зайцiв у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнiв; в темну-темну нiч спустять ©х у рiв на воду, ще й позв'язують; i не тiльки на човнах, а й на стiнi понатикають свiчок... огню-огню кругом, мов пожежа. I здалека видно, як огненна в'язка човнiв тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, спiвають,ото Ратi╨в загадав покататися. И нiкого вiн до себе не приймав, нiхто в його нiколи не бував, все те сам i з сво╨ю двiрнею витiва╨. Городяни спершу боялись, а то i привикли, та так привикли, що коли зачують - Ратi╨в оте загадав зробити,трохи не усе мiсто виходило дивитися на ту чудну i дивну затiю.

I як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже нiколи для ©х нiяко© забавки. Справдi, з старим умерла i його Ратi╨вщина: люди, що там жили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всiх усюдинах кревнi сльози та гiркi жалiбницi,- чого ©м сто©ли пановi затi©, що вони там терпiли, як бiдували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж зiгнувся, борода бiла, як молоко, по колiна. Та й того вряди-годи побачиш: удень його зовсiм не видно, хiба уночi почу╨ш, як старий немощною рукою глухо дзвонить у чавунну дошку, вiщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкiш-багатство. Старий i досi не стеряв вiри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тiльки при©де молодий панич з столицi. Роки минали, панича не було. Широкий рiв без пiддержки сам собою засипався-осувався, вода висихала, i от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила сво© широкi листи, i хiба тiльки уночi кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.

З при©зду стiна трiснула, сипалася, бiйницi попадали i пушок не видно,- сховалися пiд сво©ми ру©нами; мiцнi залiзнi штаби, що держали глуху браму, iржа про©ла, зламалися, брама лежала долi, нiхто ©© не пiднiмав, i в роззявленi завжди ворота видно було, як колись чистий двiр зарiс бур'яном, як самий палац опустився. Дверi його були наглухо забитi: шибки у вiкнах, та й то з половини, поцвiли, заплiснявiли - i жалiбно вiтер свистав у ©х чорнi пробо©ни; колись зелена залiзна покрiвля злущилася, iржею, мов кров'ю, покрилася, бурею задрало один рiг угору, нiкому було те полагодити, вiльно вiтер гуляв по всiй оселi, дощ лив у дiрку: стiна трiснула, розiйшлася, балки пiдгнивали-падали, димарi наполовину стримiли,- мов калiка-старець, визирав той палац з-за бур'яну. А вiд кухонь, вiд сара©в, вiд людських хат,- мало чого було видно; i дерево, i глина, i цегла позлазилися вкупу i виглядали страшною ру©ною.