День на пастiвнику

- Нехай вам бiс! - промовив вiн i вилiз на шпелень бурти.- Звiдти так видно кругом,- уже хтось десь та виткнеться.- I от вiн дивиться, розгляда╨, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева... Теля бекнуло, i слiдом за його беканням почулося втрет╨ Грицькове "ку-ку!".

- Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! - зарепетував ото Iвась, теряючи надiю знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя,- той далеко пiшов ховатись,- а Грицько - Грицько тут десь,- вiн тiльки закрив очi, а той i гука╨: "Уже!", а от не знайде нiяк. Нiгде б так i затулитись, нема╨ таких потайних захистiв, а ото не знайде!

- Хай же вам iрод,- рiшив Iвась i, забачивши на травi проти сонця червоненьку комашину, присiв до не©. Комашина, почувши на собi чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Iвась забув i свою досаду, i сво© жмурки.

- Iч, хитра яка! - промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши на долоню, почав дратувати ©© травиною.

Комашина не заворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив ©й Iвась - i перекидав, i ворочав,- нежива та й годi.

- Пiдожди ж! - промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратi╨вщини тiльки доносилися птичi голоси,кропив'янки розкидали сво╨ цьомкання у кущах, iволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи сво©ми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися соловейки. Скiльки ©х! i як вони голосно щебетали!

Iвасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того, вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя iграшка, своя забава,- ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, нiжкою повела,- хоч убий!

- Бач, ти гра╨шся, а не шука╨ш! - роздався ззаду його голос. То був Грицько.

Хто б не глянув на його - зразу одгадав, що то рiдний брат сто©ть перед Iвасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома роками старший вiд брата.

- Що ти тут робиш? - спитав вiн, присiдаючи на травi.

- Бач, комашина! - вiдказав той, простягаючи руку.

-То сонечко! - угадав Грицько.

-Сонечко? - скрикнув Iвась i почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у вiконечко,

Бо татари iдуть,

Тебе зарiжуть,

Тво©х дiток заберуть!

Грицько пiддержав брата, i обидва закричали, Грицько товще, Iвась тонше:

- Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси сво©х пастушкiв, задеренчали ; руденьке телятко бекнуло; чорненький бiлоголовий бичок задрочився: задравши хвiст угору i опустивши голову униз, вiн пiшов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

- Дивись, дивись, що бичок робить! - скрикнув Грицько. Iвась озирнувся, i обидва зареготались.

Бичок, мов образившись вiд ©х реготу, як вiтер, попер вподовж поля.

- Бицю, бицю! - гукнув Грицько, схопившись, i майнув навздогiн. Iвась, стуливши руку, щоб комашина не випала, собi, як опечений, подрав навперейми.

Той бичок, з-пiд Чорнушки, корови, був любимець Iвасiв. Вiн його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одiрвавши вiд свого рота шматок хлiба, давав йому. Як тiльки знайшовся вiн, мати припоручила його Iвасевi. "Це ж уже твiй бичок буде",сказала вона. Iвась тодi з радощiв аж пiдстрибнув i так коло його ходив, що нiкого i близько не пiдпускав. Недаром вiн i тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забiжить вiн до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спiймають там!

- Переймай, переймай,- чимдуж кричав Iвась на брата, а сам - землi пiд ногами не чув, як той вiтер, мчавсь.

Грицько таки забiг вперед. Бичок став i, мотаючи головою, грiзно дививсь на його.

- Бицю! бицю! - кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лiзь! - i наставив молодi рiжки.

- Бицю! - роздався коло бичка голос Iвасiв.

Бичок повернув голову.

- Бицю, бичушка! - розлягався Iвась i вхопив за нашийник з каблучки.- Чого ти, дурню, тiкав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? -допитувавсь Iвась, гладячи його i по мордi, i по спинi, i пiд черевом. Бичок покiрно стояв, струшуючи шкурою, i знай поривався лизнути Iвасеву руку.

- Бе-е-е! - зично скрикнув, пiдокравшись ззаду, Грицько.

Як стрiль стрiльнула,- бичок зiрвавсь з мiсця...

Гаразд ще, що Iвась не випустив каблучки з рук а то б тiльки й бачили бичка. Тепер вони разом бiгли: бичок, вистрибуючи, уперед, Iвась, задержуючи його,- за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Iвась спинив бичка i зараз почав лаяти брата.

- Регочеться! Гарно, не бiйсь! Тiлько вiзьму та на тво╨му баранi верхи i сяду! - грозивсь Iвась, червонiючи.

- Ану по©дь! - казав Грицько.

- А що ти менi зробиш? Вiзьму - сяду та й по©ду! - i намiрявся вже кинути бичка.

- Всю морду тобi поб'ю,- перебiгаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

- А я батьковi похвалюся.