День на пастiвнику

- Хвались! А я все-таки тобi морду поб'ю.

- Морду? Який голiнний до морди! Я ж тебе не займав?

- А я тебе займаю? - питав Грицько.

- Так бичка займав.

- Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в травi,виправлявся Грицько.

Iван замовчав i, зайшовши у тiнь бурти, лiг; вiн сердився на брата.

"Як йому, не бiйсь, усе можна! - думав вiн,- заходився бичка лякать - iграшки знайшов! Он десь через його i комашину згубив".

Грицько, повернувши на степ i посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високо© чорнобилi, то червонi головки будякiв.

Довгенько хлопцi були собi нарiзно. Iвася досада давила, i, лежачи у тiнi на травицi, вiн пригадував, як би його братовi вiддячити! Думки у невеличкiй головi бiгли, як хмари у бурю, нiгде не зостановлюючись, нi об вiщо довго не зачеплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболiло, замовкло. Iвасевому помiг бичок, з-за котрого i схопилася недавня спiрка. Передрочившись, вiн пiдiйшов до Iвася i, як вiрна собака, почав лизати сво©м шорстким язиком ноги. Iвась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотiв, видно, битись.

Iвась угамував бичка любими словами. Вiн звав його i бицею, i бичушкою, i славним бицунею. Бичок, награвшись, лiг бiля Iвася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пiшло мiж бузiвком i невеличким хлоп'ям.

- Iвасю! Iвасю! - трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.

- Чого? - одгукнувся Iвась, забуваючи про недавню спiрку.

- Ох! - передихав Грицько,- ти, мабуть, зроду-вiку не бачив такого.

- Якого?

- Збиваю будяки,- важко дишучи, почав Грицько.-Тiлько по однiй будячинi... Аж ген туди до води... Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить... А само так i в'╨ться, так i в'╨ться. Я пiдходжу... Аж, брат,- отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову наставила проти сонця та й сичить.

- Ну? ╞й-богу?

- От побий мене хрест святий! - скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.

- Що ж ти не вдарив ©©?

- Який розумний! Щоб укусила. Пiди, коли хоч, займи!

- А ти запримiтив мiсце? Покажи.

- Нехай ©й всячина, i вести не хочу.

- Ходiм-бо, я хоч подивлюся,- прохав Iвась.

- Не хочу, боюся.

- Чого ж ти бо©шся? Хiба вже вона так i вкусить?

- Авжеж укусить.

- А ми палiччя наберемо та ©© палiччям! Ходiм-бо,- прохав Iвась, пiднiмаючись з мiсця.

Грицьковi того тiльки й треба. Вiн нiгде нiчого не бачив, а знав, що брат сердиться, i, щоб скорiше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю i збивати будяки,вiн i вигадав ту гадюку.

Iвась нiколи не бачив ©©, не знав, яка вона; вiн тiльки наслухався про не© всяко© страховини, i як вона куса╨ться, i як сичить, i яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона. Йому так хотiлося бачити того страшного ворога i людського i товарячого,- скiльки вiд його пропало скоту в городi! Там, чутка була, дитину вкусила, там - днiй жiнцi уп'ялась у груди, та поти ссала ©©, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою i в домовину положили... Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так мов за поли тягне... Iвась почав прохати брата, щоб повiв; Грицько не згоджувавсь, боявся; Iвась намагавсь, казав, що вiн набере i груддя у пазуху, i цегли в кишенi, i ломаччя у руки... Нехай тiльки нападе! А коли не одiб'╨мось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись i, радий, кинувся зразу за груддям, пiдбирав по дорозi усякi камiнцi, палiччя.

Незабаром два брати, назбро©вшись, потягли степом на страшного ворога. Iвась пiшов уперед i хвалився, що хай тiльки ©© забачить,- так i зацiдить у голову кирпичиною! Грицько плiвся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Iвась не дiзнавсь, що вiн його обдурю╨.

- Де ж ти ©© бачив? - допитувався Iвась.

- Пiдожди. Он там - недалеко вiд саги, на тому бугорцi,- i Грицько показав рукою.

Перед ними вiдкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тiльки на серединi лелiло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то ©© згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тi© стежки блищала водиця, другi були сухi, порепалися, тута ж валявсь пом'ятий явiр, збита рiзучка-трава, осока, через не© плигали здоровеннi чорнi жаби; у водi вони кумкали; по тiм боцi в осоцi щось свистало.

- Що воно свище? - питавсь Iвась.

- Черепаха,одказав Грицько.

- Проклята, як здорово,- i Iвась почав до не© собi свистiти.

- Та де ж ти бачив гадюку? - допитувався вiн, коли йому надолужило дражнити черепаху.

- Та кажу ж, он там. Тiльки я не пiду.

Iвась покрався сам. Бистро його очi бiгали по травi, по будяках, вiн шарив ними i все подавався уперед.

- Та де ж?! - нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому мiсцi, де вказував Грицько, нiчого.

- Та кажу ж, там.

- Тут нема нiчого.

- ╞й-богу? - здивувавсь Грицько.

- То вже ж би я не стояв, коли б було що! - гукнув Iвась.

Грицько пiдтюпцем побiг до брата. Хвилина була крута для Грицька,- Iвась так i впився у його очима, а його смiх-регiт розбира╨.