Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Удова ляг­ла на тра­вi й за­ту­ли­ла бу­ла очi, та сой не зма­гав - очi усе од­ми­ка­ли­ся та на дi­то­чок при­див­ля­ли­ся, що тут си­дi­ли усi за­ду­ма­нi, по­ки аж Га­ля не пок­ла­ла ру­че­нят їй на ли­це та не зас­пi­ва­ла кот­ка й го­лу­ба, прик­ли­ка­ючи сон та дре­му.

Заснула удо­ва, та й Га­ля й се­бе за­ко­ли­са­ла своєю пiсень­кою i впа­ла са­ма ко­ло ма­ми у мiц­ненько­му снi.

А бра­ти си­дi­ли та ди­ви­ли­ся на ви­со­кiї, лi­сом урос­лiї, да­лекiї го­ри, очей не звер­та­ли, - ди­ви­ли­ся, та ча­сом пог­ля­дав стар­ший брат i на мiс­то ве­се­ле та гуч­не. I так во­ни задиви­лися, так во­ни за­ду­ма­ли­ся, що смерк­ло - во­ни не завважи­ли­ й сха­ме­ну­ли­ся вже то­дi, як Га­ля, про­ки­нув­шись, вигук­нула: "Ой, як тем­но! Де ж бо со­неч­ко?"

Днi при­хо­ди­ли й ухо­ди­ли. Ба­га­то ще свят­ку­ва­ло­ся свят, чи­ма­ло яр­ма­рок ще ста­но­ви­ло­ся, тiльки що удо­ви­нi дi­ти вже нi­ко­ли бiльш свя­та та­кеньки не до­жи­да­ли i нi­ко­ли у яр­ма­рок вже не про­ха­ли­ся i не хо­ди­ли.

Росли во­ни со­бi та ви­рос­та­ли, хо­дя­чи та бро­дя­чи по лу­цi, див­ля­чись на гуч­не, буч­не мiс­то, та у дру­гий бiк - на ти­хi, ви­со­кi, урос­лiї гаєм го­ри, на той шлях пог­лох­лий, що зви­вавсь i зни­кав там у гус­то­му гаю. I що во­ни рос­ли та виро­стали, то во­ни пильнiш пог­ля­да­ли. I ра­ненько-ран­ком при свiт­ло­му со­неч­ку, i пiз­ненько вве­че­рi при зо­реньках iскри­стих, - усе ту­дою їх вi­чi.

А час спли­вав, i во­ни со­бi рос­ли та ви­рос­та­ли од­но одно­го кра­ще та луч­че.

I як дiй­шли вже во­ни лiт до­рос­лих, стар­ший брат став ще по­ну­рiй, сум­нiй - та­кий за­ду­ма­ний та мов­ча­ли­вий, серед­нiй брат зро­бивсь ще цi­кав­ший, - усього пи­тавсь та пере­пи­тувавсь, а мен­ший брат ще гiрш пал­кий та спо­чуй­ли­вий, - а всi бра­ти зро­би­ли­ся нес­по­кiй­нiї та пе­до­вольнiї. Ма­ти по­бивалася, жа­лу­ючи їх, Га­ля па­да­ла, роз­ва­жа­ючи їх, а вбо­жество ще скрут­нiш тiс­ни­ло й да­ви­ло. Хо­ди­ли всi бра­ти шу­ка­ти со­бi ро­бо­ти, служ­би й по мiс­тi, й по се­лах ок­ру­ги, та чи то вже бо­жа во­ля, чи та­ка не­щас­на до­ля, тiльки що не зна­хо­ди­ло­ся їм пра­цi й за ма­лую зап­ла­ту. I по­вер­та­ли­ся во­ни з тих по­шу­ка­нок усе сум­нiш та смут­нiш.

Коли ж i доб­ра го­ди­на - ра­зом знай­шла­ся служ­ба двом бра­там, стар­шо­му й се­редньому. Пiш­ли обоє у най­ми­ти. Стар­ший брат пi­шов слу­жи­ти до мо­ло­до­го за­мож­но­го ха­зяїна, баш­тан­ни­ка, а се­ред­нiй брат слу­жи­ти пi­шов до удiв­ця ста­ро­го, хлi­бо­ро­ба; обоє не­да­леч­ке во­ни занапастили­ся- ­тут-та­ки пiд мiс­том най­ми­ту­ва­ли.

Молодий баш­тан­ник був со­бi чо­ло­вiк ве­се­лий та гор­дий, та щас­ли­вий, та не­ми­лос­ти­вий - се­бе­лю­бець i самопра­вець. Мав вiн i ха­ту бi­лу, i жiн­ку ми­лу, i рiд ве­лич­ний, i уся­кий дос­та­ток доб­рий. Баш­тан в йо­го ве­ли­кий, слав­ний - лю­дей пов­но раз у раз - i го­ро­дян, i се­лян. Вiн з жiн­кою своєю хо­дить-по­ход­жає та спро­дає, та гро­шi лi­чить, та ба­лакає й жар­тує з куп­ця­ми своїми, та по­гу­кує на най­ми­та сво­го. Ро­дю­чий баш­тан жов­тiє ди­ня­ми, зе­ле­нiє ка­ву­на­ми i уся­ким ово­щем - ря­бить люд i куп­читься ко­ло ша­ла­ша ха­зяйського; най­мит усiм вслу­гує, по­дає, но­сить, во­зить, ме­те, скла­дає, - ха­зяїн шле йо­го - вiн iде i по­вер­тає - ха­зяїн ще на­рi­кає; ха­зяй­ка го­нить - вiн бi­жить та на­зад пос­пi­шається - ха­зяй­ка ще лає йо­го; куп­цям го­дить, чу­жим лю­дям при­слугує, то й тi не прий­ма­ють за доб­ре, [i] ра­зу не подяку­ють, мо­же, нi­ко­ли за ду­шу жи­ву йо­го не по­мис­лять.

Ранок яс­ний ми­нув, день змерк га­ря­чий, ве­чiр по­тем­нiв свi­жий, а сон не бе­ре, не­ма спо­кою, сум­но та важ­ко. Ко­ли ж вiд­пус­тить? Ко­ли ви­яс­нить? Чи ко­ли згла­диться з свi­ту та крив­да не­рiв­на? Чи бу­де по­лег­кiсть? Чи не вмен­шиться хоч ма­ло скор­бо­ти? Чи ко­лись щось бу­де?

Хлiбороб був со­бi ти­хий, ро­бо­тя­щий чо­ло­вiк, дбай­ли­вий, обе­реж­ний-знав уже вiн, як у свi­тi жи­ти має прос­тий чо­ловiк ме­жи кня­зi та сильни­ки, то так вiн i жив со­бi й доб­ре йо­му ве­ло­ся усе: вiн нi­ко­го не за­чi­пав, i йо­го нiх­то не зай­мав, - вi­ку­вав вiн со­бi гар­ненько з доч­кою своєю одинач­кою. Гос­по­дарст­веч­ко хоч не яке там скар­бо­ве, - мож­на б йо­му цi­ну склас­ти, - та та­ке ж то по­ряд­неньке, лю­беньке, що кра­що­го й не ба­жа­ти.

"Чи вiн доб­рий бу­де для ме­не? - ду­мав се­ред­нiй брат, iду­чи по­руч з своїм ха­зяїном упер­ше до ха­зяй­ської гос­по­ди та го­во­ря­чи про те, як хлiб ро­дить. - Чи бу­де доб­рий? Похо­дить на те. У свi­тi ж, ка­жуть, не без доб­рих лю­дей…"

Дуже йо­му впо­до­ба­лось ха­зяй­ське гос­по­дарст­веч­ко, як ог­ля­нув вiн йо­го; ду­же приємненько бу­ло йо­му чу­ти, що у ха­тi спi­вав го­ло­сок, а вi­тер зно­сив теп­лим по­вi­вом i спiв, i сло­ва.