Диригент

Іпар нашорошив вуха й покосився на Енґрасі. Їй здалося, що його погляд виражає щось середнє між тривогою і покірністю. Він знову заліз на ліжко, хоча Енґрасі постелила йому на підлозі. Дівчинка ніжно обнімала пса, зануривши руку в густе хутро на його шиї. Енґрасі чудово знала, що Амая запрошувала його спати поряд, варто їй було повернутися до них спиною. Жінка поблажливо усміхнулася і піднесла палець до губ, просячи його не шуміти. Іпар зітхнув і тихенько вмостився біля подушки, немовби зрозумівши її заклик. Енґрасі притулилася до одвірка, зачаровано дивлячись на сплячу племінницю. Її обличчя освітлював нічник, який завжди мав горіти під час сну: якщо вона зненацька прокидалася посеред ночі й відчувала чиюсь присутність біля ліжка, їй треба було моментально розпізнати місце її перебування і заспокоїтися. Світло-золотаве волосся Амаї розметалося по подушці, виблискуючи у сяйві лампи. Вона мала прекрасні локони, що спадали до плечей. Енґрасі вирішила не обрізати їх, поки дівчинка сама не попросить про це. Біляве міцне волосся — наша сімейна риса, подумала вона, торкнувшись власної голови. Її кучері, успадковані від Хуаніти — її матері й бабусі Амаї, — були точнісінько такими. Це розкішне волосся відрізняло дівчинку від сестер. Якось Росаріо заплела їй коси, а потім відрізала їх, залишивши кілька нерівних пасом. Амая була принижена й зганьблена. Ще тоді вони мали стривожитися і запідозрити щось нечисте. Енґрасі часто думала про той інцидент, про дні, що передували страшній ночі, коли мати мало не вбила свою доньку. Агресія набувала дедалі жорстокіших форм: Росаріо змушувала її носити дивний одяг, їсти дивну їжу, а потім відчикрижила їй волосся, немовби знищивши її прикметну ознаку, її гордість. Енґрасі сердито мотнула головою, розмірковуючи про те, що мовчанка зазвичай робить нас спільниками злочинців: ми бачимо, що відбувається щось жахливе, але не хочемо і пальцем ворухнути, аби зупинити це.

— Gabon[17], Іпаре, — мовила жінка, зачинивши двері спальні. Принаймні вона була певна, що Амая почувається у безпеці.

Весь день Енґрасі була неспокійною. Після зустрічі з французькими поліціянтами Хосепі попередила її:

— Енґрасі, не залишай її на самоті ні на мить. Супроводжуй її всюди. Не дозволяй їй виходити надвір без Іпара. Якщо ці негідники такі небезпечні, як сказав французький інспектор...

Ігнасіо — неговіркий, як завжди, — мотнув головою, виражаючи незгоду.

— Енґрасі, Іпар помре за неї, але люди певного штибу бувають настільки одержимими, що жоден собака не зупинить їх.

Енґрасі похмуро кивнула. Він мав рацію.

— Я вже давно хочу відправити Амаю на навчання до іншого міста. Насправді це її ідея. Вона дуже розумна й значно випереджає своїх однокласників. Кілька місяців тому один учитель запропонував їй переїхати до Памплонського інтернату. Це чудова школа. Деякі діти приїжджають додому лише на канікули. У разі потреби я б могла відвідувати її на вихідних.

— Якби Амая була моєю донькою, я б не вагалася. Особливо після того, що нам розповіли.

Так, вона думала про це — ба більше, серйозно обмірковувала впродовж багатьох днів, іще до того, як стався інцидент із французьким автомобілем. Річ у тім, що вона не могла стерти з пам’яті останні слова Росаріо: «Відколи народилася ця дівчинка, я знаю одне: доля кожного з нас визначена наперед, Енґрасі. Те, що судилося нам обом, справдиться».

Вона спустилася до вітальні. Докинула кілька полін у вогонь і рушила до серванта. Скориставшись ключиком, що висів на її шиї, відчинила шухляду, дістала чорний шовковий мішечок і віднесла його до столу. Усівшись, Енґрасі один за одним розв’язала вузли на колоді карт — марсельському Таро. Вона глянула на неї з певним острахом, неначе готуючись випити гіркі, призначені їй ліки. Необхідність звернення до Таро важким тягарем давила на її серце.