Диригент

— Гауеко — нічні сутності, — пояснила вона. — У місцевості, звідки я родом, існує величезна кількість легенд про різноманітних магічних істот, але всі вони діляться на дві групи — світлі і темні. Гауеко — діти мороку; ті, що блукають горами та вулицями; ті, що зіткані з ночі, смерті й самотності; ті, що шукають темну щілину у людських душах, щоб прослизнути всередину тіла. За легендами, гауеко вільно пересуваються будь-де, поки не настане світанок, але щойно сходить зоря, вони мусять тікати й ховатися у печерах або під камінням. Це вірування є настільки поширеним, що двері багатьох будинків прикрашають квіткою чортополоху — eguzki-lore, також відомою як «сонячна квітка». Легенда говорить, що богиня Марі подарувала її людям, аби захистити їхні домівки від гауеко. Оскільки її форма нагадує сонце, гауеко не насміляться увійти до осель, захищених цим символом. Моя тітка завжди вішала одну з таких квіток на двері нашого дому. Про всяк випадок.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — озвався Дюпре із чорних глибин кімнати. — Прихильники вуду вірять у демона на ім’я Калфу. Вважається, що він залазить на груди жертви, поки та спить, і знерухомлює її, дозволяючи відчувати цей кошмар, але заважаючи звільнитися. Коли я був малим, моя тітка — Нянька — змушувала мене спати із зачиненими вікнами, навіть якщо температура повітря сягала сорока градусів.

— Здається, ви казали, що належите до католиків... — сказала Амая.

— Моя мати були католичкою. Коли мої батьки загинули, мене виховувала Нянька. Вона наполягла, щоби я здобув християнську освіту, і навіть ходила зі мною на недільні меси. Але вона практикує вуду. Можливо, це видасться вам дивним.

— Ні, зовсім ні. Моя тітка Енґрасі вміє ворожити на картах Таро, хоча вона психологиня за фахом, навчалася у Сорбонні. Таке трапляється.

— А ви?

— Я не вірю у такі речі.

— Підозрюю, що так було не завжди, — наважився припустити Дюпре.

— Якось ви сказали, що місце народження справляє на нас беззаперечний вплив. Якщо людина з’являється на світ у такому місці, як Бастан, вона — так само як і мешканці боліт — нормально сприйматиме подібні байки. Вчора, роздивляючись оповитий мороком Новий Орлеан, я згадала легенду про гауеко. Мені подумалося, що нічні потвори заволоділи містом і не покинуть його, навіть коли настане світанок і світло повернеться. Подальші події лише посилили це відчуття. Новий Орлеан перебуває під вічним закляттям — закляттям «ночі Самеді», наче у тих казках, де лихий чаклун накладає чари на якесь місто й весь королівський двір.

— Прекрасна легенда. Дуже цікава. Однак, коли я запитав у вас про ті вірування на фермі Алленів, біля відірваного даху, ви сказали, що нічого не знаєте й нічого не пам’ятаєте...

— Почасти це правда. Ті вірування — частина минулого; вони пов’язані з місцем, що втратило свою значущість для мене й не має жодного стосунку до мого нинішнього життя. Просто останніми днями стільки всього відбулося — нові злочини диригента, повернення Самеді. Моя пам’ять надзвичайно точно відтворює ті історії, немовби намагаючись простежити паралелі між баскською міфологією, моїми дитячими спогадами й тим, що коїться тут. Хоча я розумію, що не виявлю жодних збігів. Поза сумнівом, мозок грає зі мною злий жарт.

Помовчавши кілька секунд, Дюпре продовжив бесіду:

— Найпривабливіша риса цих легенд полягає в тому, що вони не лише попереджають про небезпеку, а й демонструють спосіб захиститися від зла або протистояти йому. Завжди існує якась «сонячна квітка», що допомагає боротися з гауеко. Попри їхню могутність, вони є вразливими.

Амая нічого не сказала. На її думку, у світі не було eguzki-lore, здатної зупинити зло, принесене Катріною.

— Це ж просто казки, — зрештою мовила вона.

— Коли Джонсон розмовляв з нами про ваш рідний край, я попросив вас розповісти докладніше. Ви згадали богиню плодючості — рушійну силу природи, володаря лісів, своєрідних сирен із качиними лапами, що мешкають у річках.

Амая зітхнула.

— Так, але я, напевно, не розповіла вам, що ця богиня також вважається королевою відьом. Бідолашні жінки, які приносили їй пожертву, просячи дитину або гарний врожай, були звинувачені, зганьблені, піддані тортурам за свої вірування. Будь-який абсурдний привід — знання цілющих властивостей трав, допомога сусідкам під час пологів, рішення не виходити заміж і жити самій, спілкування з тваринами — вважався достатньою підставою, аби оголосити жінку відьмою.

Вона почула, як Дюпре цокнув язиком.

— Це відбувалося не тільки в Піренеях. По всій Європі, у всіх країнах — навіть у Новому Світі — бушувала істерія, пов’язана з відьмами. Згадайте судові процеси в Салемі. А чим вас так скривдили односельчани? Ви ж навіть чути не хочете про рідну місцевість.

Амая трохи помовчала, вдивляючись у пітьму.

— Я опинилася тут невипадково, правда?

— Ви не вірите у випадковості? — поцікавився Дюпре замість відповіді.

Вона нічого не сказала.

Він поставив їй ще одне запитання:

— Гадаєте, люди суттєво відрізняються між собою, навіть якщо їх розділяє океан і тисячі миль?