Диригент

Аннабель усміхнулася. То була кремезна, сильна жінка, що мала кілька зайвих кілограмів. Підстрижене до плечей волосся вона прибирала з обличчя, розділяючи його на прямий проділ і зав’язуючи хвостик у верхній частині голови. Дещо дитяча зачіска для такої матрони. Утім, Аннабель без жодних комплексів носила коротку світло-блакитну сукню й обтислі легінси.

— Мій чоловік і діти готують джамбалаю з креветок та шинки.

— Ніколи не куштувала цю страву, — зізналася Амая. — Запах чудовий.

Вона підійшла до казана, де смажилася якась суміш ніжно-червоного кольору. Джонсон розпитував про рецепт чоловіка, який перемішував овочі дерев’яним веслом.

Аннабель роздавала присутнім бляшанки пива. Амая, яка ладна була вбити за одну з них, відмовилася пити, бажаючи, аби антибіотик швидше подіяв. Слабкість у ногах та спині була помітною.

— Коли я була малою, моя мама зазвичай готувала її у святкові дні, — мовила Аннабель, маючи на увазі джамбалаю. — Мабуть, говорити про святкування недоречно, але ми дуже вдячні долі. Попри те що більшість із нас втратили домівки, ми зберегли кораблі, завдяки яким заробляємо на життя. З нашими родинами все гаразд, наші діти в безпеці. Тому наш девіз — «laissez les bons temps rouler».

— Безперечно, ви маєте рацію. Найважливіше, що всі уціліли. Чи вдалося вам зв’язатися з усіма родинами?

— Так. Майже всі тутешні мешканці — рибалки. Кораблі обладнані рацією з доволі великим радіусом дії. Зазвичай ми спілкуємося саме так, тому що мобільні телефони мають обмежене покриття. Рація допомагає вирішувати наші проблеми. Сьогодні я навіть поговорила з одним моїм кузеном, який живе у Мені. Він був дуже занепокоєний.

Амая зацікавлено глипнула на неї.

— Як таке можливо? Рація на кораблі має радіус у кілька миль.

— Ваша правда. Звичайно, ми не використовуємо рацію для таких розмов. Точніше, використовуємо не тільки її, — пояснила вона. — Ми викликаємо по рації корабель, що перебуває в зоні ширшого покриття, — приміром, звертаємося до моєї кузини Паули в Кокодрі й диктуємо їй телефонний номер, на який хочемо подзвонити. Вона набирає його зі свого мобільного й ставить перед телефоном увімкнений мікрофон. Таким чином ми можемо поговорити з людиною, що чекає на іншому кінці дроту. Повірте, це поширена хитрість у наших краях. Є лише один недолік: радіотелефонні дзвінки є відкритими для всіх приймачів довкола; вас можуть прослуховувати на всіх кораблях, які перебувають у цьому каналі.

Джонсон та Амая переглянулися.

— Ви це чули? — мовила дівчина, дивлячись на Джонсона й Шарбу. Вона усміхнулася, здивована несподівано легким способом розв’язання проблеми.

Джонсон звернувся до Клайва, чоловіка Аннабель:

— Чи не могли би ви показати мені, як це робиться? Ви навіть не уявляєте, наскільки важливо для нас встановити контакт.

— Я домовився з кузиною моєї дружини, що ми вийдемо на зв’язок об одинадцятій ночі. Тоді й спробуємо. Джамбалая вже готова. Цю страву треба їсти відразу після того, як забираєш її з плити. Здається, ця армія зголодніла. — Він вказав пальцем назад.

Обернувшись, Джонсон побачив, що навколо імпровізованого столу скупчилися рибалки та їхні діти з мисками й ложками в руках.

Щойно повечерявши, Амая замінила Булла на чергуванні біля ліжка Дюпре. Джонсон і Шарбу пішли з Аннабель та Клайвом на корабель.

— Він не прокинувся, але температура нормальна і вигляд значно кращий, — зауважив Булл.

Амая усілася на підлозі неподалік від ліжка і вдивилася у болотний морок, що простирався за вікнами. Мешканці баю вірять, що саме у такій темряві можна розгледіти фіфоле, що стеляться над чорною поверхнею води, мов безтілесні сутності, або маленьких лютенів — духів бешкетних дітей, які, скориставшись сном людей, розчісують їм волосся або заплітають коси їхнім собакам чи коням. Вона зосередилася на нічних звуках. Із сусідньої будівлі доносився сміх каджунів, що насолоджувалися святковою вечерею (людська здатність відновлюватися після стресів видавалася їй дивовижною). Вона розчула скрип натягнутих канатів, що кріпилися до будинків, утримуючи їх на близькій відстані один від одного. Також вона розрізнила тихий шепіт і трохи згодом упевнилася, що йдеться про буботіння когось, хто молився. Раптом Амая помітила, що Медора кудись пропала. Визирнувши у вікно, вона побачила, що знахар усівся на задньому подвір’ї перед змученою жінкою і бурмотів молитву, поклавши на неї руки.

— Хто такі гауеко?

Її сполошив голос Дюпре, що пролунав у пітьмі.

— Як же ви мене налякали! Ви краще почуваєтесь?

— Так, я почуваюсь набагато краще, — відказав Дюпре. Можливо, він не повністю оговтався, проте його голос повернув звичні для нього тембр і силу. — Хто такі гауеко? — повторив він. — Я чув, як ви вимовили це слово вчора ввечері, коли дивилися на окутаний темрявою Новий Орлеан.

Дівчина повернулася на своє місце, приховане напівтінню. Влаштувавшись на підлозі, вона покірно зітхнула.