Диригент

— Оце я можу сказати, — мовив він, потішений перспективою повідомити щось корисне. — Одним із членів групи був лікар. Коли ми розмовляли, він стверджував, що вони померли не більше двох-трьох годин тому.

Вражена цією інформацією, Амая позирнула на Джонсона й Шарбу. Вона підняла мікрофон і знову натиснула на кнопку.

— Пане Анте, чи знаєте ви, як вчинили рятувальники з місцем події?

— Помешкання обклеєне сигнальною стрічкою, оскільки йдеться про місце злочину. Зайве казати, що криміналісти ще не потрапили до будинку і тіла не були доправлені до моргу. Будинок опечатаний. Це все, що можна зробити зараз.

— Дякую, координаторе. Ви дуже допомогли нам.

Коли зв’язок обірвався, Амая подякувала кузині Паулі з Кокодрі. Розвернувшись до дверей, вона побачила Дюпре, який чув усю розмову.

Вона мовила до нього:

— Треба вертатися, я маю оглянути тіла цих людей.

Він оцінювально глянув на неї, обмірковуючи її прохання.

— Рибалки готуються відпливати. Ще до світанку ми вирушимо на пошуки плантації та сестер Джейкоба. Якщо існує якийсь шанс знайти їх, то лише зараз. Що більше годин минатиме, то нижчою буде ймовірність порятунку. Колись я не встиг врятувати Медору, але ми певні, що викрадачі якийсь час тримають жертв у полоні, перш ніж ті пропадають навіки. Цих дівчаток може спіткати доля Медори Ліретт, тож я відмовляюсь їхати. Ми спробуємо розшукати їх, а потім, незалежно від результату, повернемося до Нового Орлеана.

— Але... — запротестувала Амая. Вона розуміла, чого хотів Дюпре, проте останні події довели, що диригент залишився у Новому Орлеані і вона не помилилася. Дівчина почувалася собакою-шукачем, який вийшов на слід звіра й не може відволіктися на інші запахи.

Дюпре вгадав її думки й поспішив сказати:

— Об’єкт нікуди не подінеться. Якщо він розумний (а він таки розумний), йому буде зручніше покинути місто разом із групою біженців, коли армія розпочне евакуацію. Ви ж чули, що сказав Анте: завтра вони вивозитимуть поранених і хворих. Упродовж наступних двох днів диригент не зможе виїхати звідси. Ви потрібні мені тут. — Він розвернувся до воріт і спустився із ходового містка.

— Агенте Дюпре, — покликала його вона.

— Так?

— Ви мали рацію. Агентка Такер ні біса не розуміє. Він усміхнувся у темряві.

57. Лезо Оккама

Флорида

Такер чекала доволі довго. Вона почала нервуватися й щонайменше двічі змінювала думку про те, як краще зустріти його — сидячи на твердій канапі зі штучної шкіри чи стоячи біля дверей. Вона підійшла до столу, де хтось залишив воду, каву, солодке й солоне печиво. Жінка вирішила повернутися на своє місце, аби не здаватися нерішучою перед Емерсоном. Відколи вони приїхали, він нерухомо сидів, удаючи, ніби гортає сторінки якогось журналу, хоча насправді стежив за кожним її рухом. Господи, як же її дратував цей тип! Щойно вона усілася, як двері відчинив якийсь чоловік — напевно, секретар — і відступив на два кроки, пропускаючи Розенбланта. Стівен Розенблант — республіканський сенатор, який представляв штат Флорида, — мав імпозантний вигляд. Високий, огрядний, з грубим засмаглим обличчям людини, яка полюбляє проводити час на свіжому повітрі й забагато смажиться на сонці. Натомість його манера одягатися разюче контрастувала із зовнішністю: на ньому був елегантний бежевий костюм бездоганного крою, що ще більше підкреслював бронзову шкіру. Коротке густе волосся було зачесане назад і вкрите блискучою плівкою. Такер давно не бачила чоловіків із такою укладкою. Вона вловила густий запах брильянтину.

— Вибачте, що змусив вас чекати. — Він стрімко увірвався до палати. — Затримався довше, ніж передбачалося. Лікарі дозволили мені побачити мого зятя.

Усміхнувшись, Такер потиснула йому руку. Вона подумала, що нагримає на Емерсона за те, що він не завадив цьому. Планувалося, що вони першими поговорять із затриманим, щойно його відключать від апаратів. З іншого боку, вона уявила себе на місці поліціянта, який чергував на вході, і зрозуміла, що у Флориді ніхто б не сперечався із сенатором цього штату.

Згодом, прокручуючи у пам’яті їхню розмову, вона картатиме себе за те, що пропустила повз вуха його слова про «зятя».

Сенатор влаштувався на канапі, не запросивши її усістися поруч. Він обхопив товстими руками переданий секретарем звіт у коричневій обкладинці.

— Отже, ви — Стелла Такер, агентка ФБР. Ви керували спецоперацією, внаслідок якої були врятовані моя донька й мої онуки, а мій зять опинився у лікарні.

Вона рішуче кивнула, помітивши роздратування Емерсона, якого відверто ігнорували.

— Агентко Стелло Такер, скажіть мені одну річ: ви вважаєте мене ідіотом?

Такер збентежено глипнула на нього, відчувши, що відрепетирувана усмішка застигає на губах. Агент Емерсон раптом насторожився. Його досада кудись зникла.

— Звісно ні, пане сенаторе, — насилу видавила вона.