Диригент

Спершу бідолашна тішила себе ілюзіями, що дійде до найближчої вбиральні. Її не обходив стан приміщення. Вона б стерпіла, навіть якби довелося зробити це на підлозі — головне, що буде місце, де можна сховатися. Їй подумалося, що обставини змушують людей змиритися з тим, що минулої доби видавалося неприпустимим. Нянька була консервативно вихованою жінкою, однією з тих, які шаріються, роздягаючись перед лікарем. Вона вважала чимось немислимим присісти й помочитися у всіх на видноті. Понад півтори години жінка плелася до дверей вбиралень. Ще здалеку вона угледіла смердючу калюжу, що ставала дедалі ширшою від тупцювання тисяч ніг. Гумове покриття на її палиці кілька разів ковзнуло по лайну, але нічого не можна було вдіяти — підхоплена людським потоком, вона просто крокувала далі, майже піднімаючись над землею. Групи тих, що намагалися увійти до вбиральні, небезпечно перемішувалися з тими, хто виходив звідти, внаслідок чого утворювалися затори. На кілька секунд усі завмирали, поки хтось не починав рухатися у тому чи іншому напрямку. Нянька відчула, як вітер — гарячий, вологий і зловонний — обдув їй обличчя. Та це було краще, ніж задушливе, сперте повітря внутрішніх приміщень. Вона майже дісталася дверей. Аж раптом хтось штовхнув її з лівого боку, а потім — із правого, і вона послизнулася, завалившись вперед і гепнувшись на коліна. Їй вдалося пом’якшити удар долонями, що дзвінко ляснули по підлозі. Біль у колінних чашечках поширився по всій нозі й пронизав стегно, що запалало від пекельної муки. Однак Нянька ні на що не зважала: нею опанувала паніка через те, що вона не уникнула падіння. Збита з ніг. Переможена. Вона подумала, що це кінець, що їй судилося померти там, серед юрби. Кілька разів її штурхнули по литках. На щастя, якась жінка схопила її під пахви, дуже грубо потягла на себе й поставила на ноги, завадивши іншим розтоптати її. Наступної хвилини незнайомка загубилася у натовпі. Похитуючись, Нянька продовжила свій шлях. Палиця кудись пропала. Біль у колінах був нестерпним, а поколювання у стегні завдавали їй неабияких страждань, та вона вперто йшла вперед, підштовхувана потужною хвилею, що зрештою винесла її на основну еспланаду, де людей стало менше. Вона опинилася за межами стадіону.

Високо в небі сяяло сонце. Нянька кульгала настільки сильно, що її тіло розгойдувалося на кожному кроці. Будь-якої миті їй загрожувало ще одне падіння. Діставшись поруччя, що оточувало зону доступу, вона глянула на місто. Похмура панорама краяла їй серце. Багато годин вона слухала історії новоприбульців, але навіть у найстрашніших кошмарах не могла уявити більш гротескного видовища. Її ровесники, пенсіонери з очманілими очима, збилися докупи біля перил. Жінки тягнули до стадіону малюків, які невпинно плакали. Чимало новоорлеанців — напівголих і вкритих брудом — лежало на землі. Вода підступила до будівлі, запах був огидним, а мухи пили слину з кутиків губ безпорадних старих. Нянька збагнула, що пропала у самісінькому центрі рідного міста. Вона ледве пересувалася без своєї палиці. Можливості повернутися до коридорів не було. Очевидно, що Боббі не знайде її. Вона лишилася сама. Озирнувшись, жінка побачила, що весь газон навколо стадіону перетворився на величезне відхоже місце. Люди сідали навпочіпки впритул одне до одного й справляли свої потреби, немов тварини. Нажахана, збожеволіла від болю, вона усвідомила, що їй несила терпіти, і піднялася на ділянку, яка ще донедавна була газоном.

Розм’якла, просякнута екскрементами й сечею земля провалювалася під ногами. Нянька наблизилася до муру, стараючись не ступати в лайно. Гірко плачучи, вона задрала спідницю, трохи нахилилася вперед і помочилася. Тим часом до зони доступу ввірвалась армія, і солдати почали спускатися з вантажівок.

60. Чорні мангри

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.