Диригент

Коли Джонсон і Шарбу привезли полонянок, Амая звернула увагу на те, що їхнє довге волосся було чистим і блискучим, щойно розчесаним і частково заплетеним у крихітні косички, що починалися з верхньої частини голови й спадали на розпущені пасма.

— Ви зробили собі зачіску?

— Ні, — тихенько прошепотіли вони й нахилилися вперед, явно бажаючи, щоб інші нічого не почули.

Амая вчинила так само, намагаючись уявити, хто ж це був. Вона не вірила, що хтось із тих неотесаних мужлаїв міг виявити подібну турботу.

— Лютени, — мовила Белла. — Вони причесали нас, поки ми спали.

— Лютени обожнюють заплітати коси, — впевнено проголосила Анія.

Амая глибоко вдихнула повітря, розмірковуючи над тим, як ставитися до таких зізнань.

— З вами були лютени? Ви їх бачили?

Вони зробили заперечний жест.

— Ми занадто дорослі. Їх можуть бачити деякі малі діти. Але ми чули сміх, і вони причесали нас, — запевнила Анія, смикаючи себе за косички.

— Вони розмовляли з вами? — обережно запитала Амая.

— Вони не розмовляють. Просто сміються і весь час хочуть гратися. Хіба ти не знаєш, хто такі лютени? — У її голосі бринів щирий подив, наче їй було важко повірити в існування людей, які нічого не чули про лютенів.

— Я знаю, хто вони. У місці, де я народилася, їх називають «майру». Духи дітей, що померли до того, як їх встигли похрестити.

— Ти бачила когось із них, коли була малою? — поцікавилася Белла.

Шарбу, який вмостився на одному з бічних сидінь, жадібно ловив кожне слово.

— Не знаю, — задумливо відповіла Амая. — У ранньому дитинстві мені страшенно подобалося гостювати у моєї бабусі Хуаніти. Вона мала дуже великий будинок, але використовувала лише другий та третій поверхи. Пам’ятаю, що я часто зустрічала там дівчинку мого віку. Вона чекала мене на верхніх сходинках, біля горища, де ми гралися. Згодом я її забула. Трохи подорослішавши, я раптом згадала про давню подругу і розповіла моїй тітці про дівчинку, яка бавилася зі мною у будинку моєї бабусі. Вона сказала, що там ніколи не було інших дівчаток, окрім мене й моїх сестер.

— І вона розмовляла з тобою?

— Не пригадую. Певна, що вона сміялася. І хотіла одного — гратися.

— То був лютен, — винесли вердикт вони.

Амая усміхнулася Шарбу, який захоплено дивився на неї. Раптом він простяг руку і зняв з її щоки травинку. Цей дотик тривав якусь секунду, проте обоє так розхвилювалися, що дівчатка уїдливо захихотіли.

— У тебе там щось було, — геть знічений, вибачився він.

Амая опустила голову. Сестри знову кинулися їй на шию і зашепотіли:

— Це твій хлопець?

— Ні, — відказала вона, впевнена, що він усе чує.

— Тоді він хоче бути твоїм хлопцем, — зауважила наймолодша, з усмішкою дивлячись на Шарбу і киваючи.

Дитячий сміх поширився човном і рознісся над каламутною водою боліт.

Джонсон позирнув на Дюпре, який усміхався, слухаючи цю бесіду, і зробив схвальний жест. Він був не в захваті від того, як інспекторка повелася з юним Ендрюсом, але мав визнати, що вона наділена дивовижним умінням налагоджувати контакт із жертвами завдяки особливій емпатії. Прекрасна шкіра дикого звіра. Він багато розмірковував про це, силкуючись зрозуміти, як їй вдається підтримувати таке спілкування.

67. Чарізард

Болота

Амая вистрибнула з човна, щойно вони дісталися кемпінгу. Анія притримала її за руку і віддала їй помаранчевого дракона.

— Джейкоб хотів, щоб ти взяла його. Він принесе тобі удачу.

Дівчина не сперечалася. Стиснувши Чарізарда у долоні, вона обійняла обох сестер. О чверть на другу «Зодіак» наблизився до причалу. Чоловіки, які чекали на них, прив’язали канат до пала.

Агенти залишили дівчаток під наглядом знахаря, який мовчав усю дорогу назад, охороняючи нерухомий згорток — закутаний у саван труп Медори. Амая рвонула вперед і, перестрибуючи з човна на човен, підбігла до Аннабель. Вона сподівалася, що Ландіс не втратив цікавості, продемонстрованої ним під час учорашньої розмови.

— Здається, ви казали, що маєте поговорити з ним до опівдня, — мовила Аннабель, рознервувавши її ще більше. — Паула чекає вже дві години.

Амая взяла мікрофон, простягнутий Аннабель.

— Я готова, Пауло. Перемикання.

Ландіс відповів після першого ж гудка, саме тієї миті, коли Джонсон ступив на ходовий місток, підтримуючи Дюпре під руки. Останній трохи пожвавішав, на його щоках з’явився легкий рум’янець, хоча загалом він виглядав хворим і дуже втомленим.

— Агентко Саласар, я маю інформацію, яку ви просили у мене. — Голос Ландіса загримів у гучномовці кабіни.

— Навіть не знаю, як дякувати вам за допомогу, сеньйоре Ландісе.

— Нема за що. Не щодня випадає нагода проводити розслідування разом із ФБР. Правду кажучи, я отримав неабияке задоволення, агентко Саласар.

Амая приготувалася робити нотатки, не уточнивши, що він помилявся. Врешті-решт, вона була тимчасовою агенткою.