Диригент

— А зараз дозвольте мені розповісти вам одну річ, перш ніж повернуться наші колеги. Для них я підготував іншу версію. Ви звикнете до цього. Вам доведеться часто вдаватися до таких хитрощів упродовж своєї кар’єри. Ви маєте звикнути приховувати правду в разі потреби, адже проти дурості або нетерпимості нічого не можна вдіяти. До того ж мало хто бачить те, що бачите ви. Брешіть, якщо немає вибору; брешіть, аби врятувати своє життя, відстояти істину і справедливість. Але пообіцяйте: при цьому ви завжди пам’ятатимете, що брешете, що знаєте правду, і ніколи не обманюватимете ні саму себе, ні мене, — почав Дюпре. — Я розкажу вам дещо важливе. Те, що зрозумієте тільки ви.

— Спершу дайте відповідь на одне запитання, — перебила вона його. — Ми друзі?

— Життям присягаюсь, — відповів він, узявши її за праву руку і сунувши їй у долоню маленький сірий мішечок.

Амая усміхнулася.

69. Відьма

Елісондо

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшов чабан Хуліан Андія, простуючи луками. Упродовж багатьох років він розповідав усім охочим історію про те, як перетинав рівнину і громовиця кинула йому під ноги доньку подружжя Саласар. Її виявили на світанку, за тридцять кілометрів на північ від місця, де вона збилася з дороги. Дівчинка лежала непритомна під зливою; почорнілий обвуглений одяг, подібний до вбрання середньовічної відьми, яку витягли з вогнища, контрастував із білосніжною, чистою, холодною шкірою, неначе витесаною з криги. Вона загубила один чобіток, і майже всі її речі обернулися на попіл. Попри те що вона провела під дощем стільки часу, її шкіра була сухою. Та дитина прилетіла на блискавці, немов богиня Марі. Попервах Хуліан закричав не тому, що хотів покликати когось на допомогу, а тому, що був приголомшений цим видовищем. Він не насмілився торкнутися її, оскільки пам’ятав одне повір’я: якщо людина торкається когось ураженого блискавкою, електрика перескочить на неї і може вбити. Найкраще рішення — ляснути пораненого палицею або будь-яким дерев’яним предметом, на який перейде струм, а вже потім торкатися. Однак перший жандарм, що прибіг на його крики, сказав йому, що то дурниці, що електроенергія вийшла з тіла дівчинки через ноги, зірвавши з неї один чобіток і продірявивши другий. Схилившись над нею, він намацав пульс і виявив, що серце не билося — його зупинив електричний розряд. Той жандарм та його напарник разом намагалися повернути постраждалу до тями і заспокоїти її батька, який, щойно побачивши доньку, кинувся до неї, горланячи якісь нісенітниці: «То були не сни», «Ти казала правду, то були не просто сни», «Ти бачила не лише кошмари».

Чабан дійшов висновку, що дівчинка бачила віщий сон, завдяки якому дізналася, що її вдарить блискавка. Хуліан припустив, що батько не дослухався до її слів. Логічно. Хто міг дорікнути йому за це? Якимось незбагненним чином сни Амаї справдилися. Не менш загадковим було й те, що її принесла громовиця. Він бачив це на власні очі. Коли вони зірвали з неї останні клаптики одягу, то побачили на грудях дуже дивний малюнок — червону блискавку, своєрідне «татуювання», викарбуване вогнем, подарунок богині бур. Також ніхто не розумів, чому її шкіра була крижаною на дотик, якщо її вразило струмом, і чому вона залишилася сухою попри те, що дощ лив цілий день. Трохи згодом знайшовся її собака, і його поява ще більше збила людей з пантелику. Хуліан міг би пояснити їм, що сталося, викласти одну зі своїх теорій, але він не ділився ними з незнайомцями. Звісно, він розповів близьким людям, що з давніх-давен відьми піднімалися до печер богині Марі, лишали пожертви й просили про різні послуги, прагнучи отримати те, чого не давав їм Господь, піти проти волі природи. Особисто він волів би радше змерзнути до кісток, ніж бути чимось зобов’язаним відьмі. Боже збав! Донька Саласара завжди здавалася йому дивною, хоча Хуліан ладен був присягтися, що казав це без злорадства і не відчував антипатії до дівчинки. З представницями цього племені краще не жартувати. Як казала його покійна бабця (а вона була мудрою жінкою), не варто вірити в їхнє існування, але не варто казати, що їх не існує.

Амая лежала на ношах у відділенні інтенсивної терапії. Верхня частина її тіла була прикрита тонким простирадлом. Шкірний покрив — за винятком здертих колін і подряпаних рук — був таким блідим, ніби вона померла і втратила всю кров. Одна медсестра пильнувала за екраном біля ліжка, а друга оглядала її зіниці кожні кілька хвилин.

Енґрасі та Хуан Саласар, тримаючись за руки, слухали лікаря. Обоє дивилися на Амаю крізь скляну перегородку.

— Ми зробимо їй більше аналізів, коли вона отямиться, та все вказує на те, що серйозних ушкоджень немає.

— Чому ж тоді вона ще не прокинулася? — спитала Енґрасі.