Диригент

— Це величезний виклик для її організму. Тим паче що вона провела стільки годин під зливою, причому більшу частину часу в темряві, — змерзла, самотня, заблукала. Цілком нормально, що таке випробування виснажило її. Кілька днів вона почуватиметься дуже втомленою. Коли нам загрожує серйозна небезпека, мозок використовує всі ресурси з однією-єдиною метою — вижити. Вона геть знесилена.

— Чи правда, що її серце не билося? — продовжувала допитуватися Енґрасі.

— Так, її серце не билося, хоча ми не можемо визначити, скільки часу це тривало. Блискавка генерує потужний електромагнітний імпульс за якусь частку мілісекунди. У десяти відсотків людей, уражених електричним розрядом, зупиняється серце і блокуються дихальні шляхи. Їй пощастило, що жандарми, яких викликали туди, знали, як воскресити її.

Енґрасі затулила рота долонями. Слово «воскресити» розхвилювало її — ніколи в житті вона не відчувала такого переляку. Якщо Амая воскресла, це означало одне: вона була мертва. Її дівчинка померла, і байдуже, скільки часу вона пробула в такому стані — кілька хвилин або кілька секунд. Її дівчинка померла, а вона, знаючи, яка загроза нависла над нею, не змогла захистити її. Ігнасіо й Хосепі мали рацію: треба було вивезти її якнайдалі звідси, знайти місце, де ця долина не дотягнулася би до неї. Збагнувши, що лікар продовжує говорити, Енґрасі перемкнула на нього увагу.

— Вона дуже молода й сильна, тож ми сподіваємося, що травм не залишиться. Однак я маю попередити вас, що іноді спостерігаються судоми, зомління і, найчастіше, амнезія. Більшість людей, які отримали поранення від удару блискавки, не пам’ятають, що з ними сталося до нещасного випадку.

— А цей дивний малюнок на грудях... — з острахом мовив Хуан.

— Опік. Їй пофортунило, що інших немає. Повітря навколо блискавки нагрівається так сильно, що випаровує воду; це пояснює, чому її одяг почасти згорів і вона була повністю сухою, коли її знайшли. Повторюю: хоча цей шрам нагадує татуювання, йдеться про незвичайний опік, що виступив назовні, поки електроенергія пробігала тілом Амаї, змусивши червоні тільця у капілярах піднятися до епідермісу й лишивши дивну позначку, що зветься «фігурою Ліхтенберга». З часом вона потьмяніє.

— Можна нам увійти? — спитала Енґрасі, дивлячись на скло, що відділяло їх від Амаї.

— Так, але по черзі. Разом не можна.

— Іди першим, — вирішила жінка, перевівши погляд на свого брата.

Коли Амая прийшла до тями, вона побачила свого батька, який стояв біля лікарняного ліжка. Бліде лице, мокре після дощу волосся обліпило чоло. Червона лінія окреслювала повіки, що набрякли від сліз. Завваживши, що вона розплющила очі, він турботливо нахилився над нею. На обличчі читалося хвилювання, що поволі змінювалося полегшенням. Цей занепокоєний вираз сповнив її такої пронизливої ніжності, що вона мало не захлинулася у морі емоцій.

— Aita, там було дерево. Дуже особливе. А потім я не знайшла дороги...

— Мовчи, maitia. Відпочивай.

Чисті блакитні очі Амаї блищали від непролитих сліз.

— У лісі хтось був. Іпар не дозволив йому підійти.

Хуан відчув, як спину пройняв озноб, коли він уявив загрози, що нависали над його донькою.

— Все минулося, bihotza. Ти в безпеці й невдовзі одужаєш.

— Мені було дуже холодно. Раптом я побачила будинок.

— Ти натрапила на будинок? — здивувався Хуан.

— Там був чоловік... дуже гарний... та інші.

Хуан напружився. Серце стиснуло лихе передчуття, що мучило його весь день. Її оповідь не подобалася йому.

— Вони були... поганими. Я хотіла увійти й зігрітися, але Іпар не дозволив мені.

Дівчинка широко розкрила очі, неначе згадавши щось важливе.

— Тату, а де Іпар?

Хуан повернув голову вбік. Чорт забирай! Як же йому не хотілося казати їй правду!

— Іпар дуже любив тебе, донечко. Він був хорошим собакою і вірно служив тобі до кінця.

Сльози нестримно потекли її щоками. Амая ледь чутно прошепотіла «ні» і заридала з невимовним сумом та відчаєм. Хуан був приголомшений. Він ніколи не бачив свою дівчинку в такому стані — зазвичай вона тихенько плакала, не привертаючи уваги. Її зітхання і голосіння стривожили медсестер, які хутко прибігли до палати.

— Що ви зробили з нею? — запитала одна з них, суворо позирнувши на Хуана й відштовхнувши його до підніжжя ліжка.

— О господи! Нічого я не робив! — ображено відказав Хуан. — Річ у тім, що. — спробував пояснити він, — її собака помер.

— А ви не могли дочекатися слушної миті, аби повідомити їй про це? Чоловіче, ви маєте дбати про неї!

«Чоловіче» пролунало як лайливе слово. Найбільше його зачепило те, що жінка нагадала йому, що він — батько Амаї — мав дбати про неї.

— Вам час іти, — мовила друга медсестра спокійнішим тоном.

— Дозвольте мені хоча б попрощатися з нею, — заблагав він.

Жінка кивнула, тож Хуан підступив до ліжка збоку.

Амая все ще плакала, але бурхливий потік сліз змінився слабенькою річкою, що струмувала зі стулених очей, які вона прикривала вільною від голок рукою.

— Maitia[19]... я маю йти, — прошепотів він.