Диригент

— Вінс, брат Піта, погано сприйняв його смерть і накинувся на Лена. Двоє конфліктних буянів без вагань натиснули на спусковий гачок. Обоє загинули. А зараз я — тобто Домінік — єдиний уцілілий, який забрав мобільний Лена й відповів на дзвінок, оскільки знав, що вони зателефонують. Надійний, працьовитий чоловік, який самостійно все прибрав. Завдяки йому в маєтку «Гранд» панують чистота і порядок. Він чекає подальших інструкцій.

— Вони не повірять вам лише тому, що ви стверджуватимете це.

— Ні, не повірять. Саме тому ми повернемося до будинку завтра. Зробимо кілька знімків, які я надішлю їм разом із моїм описом подій. Потім я вчиню так, як вчинив би Домінік: розвідаю, чи не збирається хтось із ватажків навідатися туди або відрядити своїх людей, щоб ті перевірили, чи сказав я правду.

— Гаразд, — погодився Булл без особливого ентузіазму. — І чого ми доможемося? Вони не розкриють секретів злочинного угруповання першому-ліпшому незнайомцю, який відповість на дзвінок.

— Звісно ні. Всі ці роки я багато думав про Самеді. Знаю одне: ми не зрозуміємо цих типів, якщо не проникнемо до їхнього лігва. Необхідно переконати Самеді, що ми належимо йому. Ви ж чули, що сказав Домінік — вони мають спільників у поліції. Це пояснює, чому вони стільки років успішно переховувалися, підживлюючи легенди про надприродні сили, вуду і Барона Суботу. — Він видихнув усе повітря через ніс. — Треба прикинутися їхніми союзниками, діяти зсередини. Ні ви, ні я ніколи не отримаємо дозволу на проведення такої операції.

— Вони не захочуть зустрітися без вагомої причини, — зауважив Булл.

— Забудьте про дівчаток. Самеді знає, що сестри з Нола вижили.

Лен передав їм цю інформацію. Вони попросять Домініка доправити їх кудись. Як і було домовлено.

— А раптом вони відрядять до нас когось зі своїх людей?

— Можемо ризикнути.

— Добре. Припустімо, що вони погодяться і призначать місце зустрічі. Якщо ваш план — влаштувати засідку і схопити того, хто забиратиме «здобич», тоді все зрозуміло. Але ж ви говорите про намір проникнути у банду. Що завадить їм застрелити вас, якщо ви не привезете дівчаток? З якого дива вони довірятимуть людині, що прийде з порожніми руками?

Кілька секунд Дюпре мовчки дивився на нього.

— Ваша правда, Булле, — відповів він. — Ось чому я віддам їм дівчаток.

72. Четвертий день

Новий Орлеан, Луїзіана

Четвер, 1 вересня 2005 р.

Повернутися до Нового Орлеана виявилося легше, ніж виїхати з міста, хоча маршрут вийшов не таким точним. Вони вибиралися через Західний берег, перетнувши Міссісіпі навпроти Байвотер. Аби дістатися площі Джексона, необхідно було йти пішки у східному напрямку. Часом їм доводилося підніматися віадуками, а часом іти вбрід, по шию у воді, причому дороги ставали дедалі гіршими. Відчуття після повернення були вкрай неприємними: приблизно так почуваються люди, які прокидаються від кошмару, а потім знову засинають і бачать ще страшніший сон.

Ключова відмінність між містом, яке Амая покинула, і містом, куди вона повернулася з боліт, полягала в атмосфері безнадійності.

У перший день після проходження Катріни люди перебували в шоковому стані. Недовірливі погляди, розгублені вигуки, зачудування масштабами лиха й нищівною силою природи... Упродовж тієї ночі рівень води збільшився, тож наступного ранку всі очікували нових бід. Приголомшеність неймовірними подіями була безмежною, адже ніхто не виключав можливості ще жахливіших катаклізмів. Історія ще не добігла кінця, тож передбачити майбутнє було важко.

На третій день не сталося нічого надзвичайного — все повторилося. Здавалося, вода досягла максимального рівня. Звісно, існувала ймовірність прориву ще однієї дамби, але це мало що змінило би. Найгірше вже сталося. Вісімдесят відсотків з майже п’ятисот квадратних миль суші, де розташовувався Новий Орлеан, виявилися затопленими. Світла й проточної води не було; всі крамниці зачинилися. У місті, де температура піднімалася до тридцяти трьох градусів удень і не опускалася нижче двадцяти восьми вночі, не працював жоден кондиціонер. У багатьох районах вода дісталася другого поверху будівель, найменший рівень був до коліна.

Саме третій день викликав загальний розпач. Старі й діти зомлівали від спеки. Геть виснажені, вони падали на високих мостах після того, як цілих три доби голодували й не випили жодної краплі води. Допомога не надходила, хоча згідно зі скупою інформацією, що переходила з вуст у вуста й нібито повідомлялася тими небагатьма щасливчиками, які мали радіоприймач із батарейками, рятувальники вже виїхали. Добової відсутності на болотах виявилося достатньо, аби агенти побачили зовсім інше місто. На четвертий день новоорлеанці втратили розум.

Початковий відчай змінився абсолютною зневірою: з одного боку, ніхто не хотів помирати, а з другого — всі змирилися зі своєю долею.