Диригент

Амая, Джонсон та Шарбу крокували віадуком. Була п’ята година дня, але пекуче сонце нічим не відрізнялося від полуденного. На тлі цього світлого, радісного царства місто смерділо лайном, брудом і смертю. Найскладніше їм було осмислити той факт, що за якихось кілька миль звідси літаки вирушали до інших країн точно за розкладом, що ведучі вечірніх новин наносили грим перед етером, що якісь люди приймали душ або займалися сексом.

Удалині зміїлися струмені диму численних пожеж, які, на переконання деяких «віщунів», влаштовували навмисно, хоча логічні міркування підводили до висновку, що займання виникало внаслідок пошкодження трубопроводів, спричиненого зсувом зруйнованих будівель. У новому звукопорядку шелест гарячого бризу, що лагідно торкався водної поверхні, час від часу перекривався відлунням одного або кількох пострілів. Подейкували, що дехто з місцевих озброївся гвинтівками, бажаючи захистити своє майно від мародерів. Крім того, ширилися поголоси про організовані банди, що патрулювали місто, проголосивши себе новою владою і наділивши повноваженнями судити й страчувати кого завгодно («месники» здебільшого розстрілювали невинних). Звичайно, йшлося про непідтверджені чутки: не було жодного способу перевірити, чи відповідали всі ці історії дійсності або їх вигадали ті, хто нетямився зі страху.

Четвертий день став вирішальним. Якщо перші дві доби потерпілі реагували на лихо однаково, впадаючи в ступор, то за останні години маса містян поділилася, наче ракова клітина, на дві жахливі половини: тих, хто втратив надію, і тих, хто втратив надію і на додачу сповнився люті.

Перші скупчилися обабіч мостів мовчазними групами й навіть не ворушилися, прагнучи зберігати сили якомога довше. Вони ледве підняли голову, коли новоприбульці пройшли повз них. Нікому не хотілося шукати відповіді на запитання, що мали провідне значення у перші години, впродовж яких усі просили питну воду, сухий одяг, основні ліки. Наразі їхні запаси вичерпалися. Один чоловік — власник транзистора й кількох батарейок — припав вухом до пристрою, силкуючись щось розчути.

— Завтра приїде президент. По радіо передали, — повідомив він.

— Вчора й позавчора вони казали те саме, — заперечила якась жінка.

— Весь час повторюють, що допомога ось-ось надійде, — мовив чоловік, імітуючи інтонацію диктора.

— Мабуть, вони збилися з дороги й відправили її до Канади. Буря минула чотири дні тому, а сюди ніхто не приїхав.

Коли трійця проминала вулиці, дехто піднімав голову і попереджав, що проходу немає, що ця дорога — як і більшість новоорлеанських доріг після проходження Катріни — вела в нікуди.

Друга група, що зустрілася на їхньому шляху, вирізнялася шумною, скандальною поведінкою. Вони кричали й улюлюкали, перетворивши їх на об’єкт злості, що дозволяв виплеснути розчарування.

— І де ж ваша допомога? — верещали ті бідолахи, побачивши поліцейські значки.

— Ви кинули нас на вірну смерть, але ми так просто не здамося, ми ще живі! — репетувала одна з жінок під схвальні вигуки товаришів.

— Брате, — зверталися вони до Шарбу, — куди ти йдеш? Залишайся зі своїми. Роззирнися довкола. Ти бачиш тут бодай одне біле обличчя?

— Ніякої допомоги не буде! Наша люба країна знайшла спосіб знищити нас! — заволав якийсь чоловік.

Шарбу позирнув на Амаю.

— Вони мають рацію, — мовив він. — Кілька терористів врізаються у Всесвітній торговий центр, і вся країна у жалобі. Якщо ж ціле місто, повне темношкірих мешканців, піде під воду, кому яке діло? Чи можна уявити, що влада не надіслала би допомогу за чотири дні після обвалу веж-близнюків?

Амая кивнула.

— Таке неможливо уявити.

Також їм зустрічалися інші групи — нечисленні, але не менш дивні. Такі собі безстрашні мандрівники. Серед них були жінки з немовлятами на руках. Худезні чоловіки, що штовхали візки зі всякою всячиною. Старі з голим, червоним від сонячних опіків торсом, які хиталися у різні боки, але вперто тягли свої торби з весільними світлинами. Усі вони ледве волочили ноги й зупинялися лише для того, щоби прикласти руку козирком до лоба і вдивитися у далечінь, перш ніж продовжити свої безцільні блукання, наче прокляті душі з Дантового пекла, приречені день за днем крокувати вперед і ніколи не дістатися мети.

Доволі довго агенти були змушені йти вбрід — по пояс у воді, — поки не натрапили на пішохідний перехід, що вів до естакади Міжштатної магістралі. Зупинившись на кілька хвилин, вони вилили брудну воду з чобіт і витерли зброю, після чого знову вирушили в дорогу. Джонсон і Шарбу почергово очолювали групу. Час від часу Шарбу кивав у бік якоїсь будівлі й розповідав про її значущість для міста або пояснював, чому це місце особливо подобалося йому. Амая йшла позаду, на відстані кількох кроків, слухаючи розмову чоловіків. Шарбу вказав на південь. Джонсон обернувся й упав, завалившись на бік. Збентежена, Амая зупинилася, не розуміючи, чи він знепритомнів, чи просто спіткнувся. Минуло пів секунди, перш ніж до неї донеслося відлуння пострілу.

— Нас обстрілюють! — вигукнув Шарбу, відповзаючи до Джонсона.