Диригент

Лежачи на ліжку, неподалік від розчахнутого навстіж вікна, Амая почула, як Шарбу наливає воду. Їй уявилося, як він вдихає пахощі мила так само, як це робила вона. До кімнати увірвався теплий вітер, що приніс далеке відлуння саксофона. Це викликало в неї усмішку. Хтось репетирував соло. Амая підвелася, підійшла до вікна й прислухалася. «Є два типи людей, які ніколи не покинуть Новий Орлеан, — музики та привиди», — подумала вона.

Обернувшись, вона побачила відображення Шарбу в дзеркалі.

Мокре голе тіло, просякнуте бузковим ароматом. Чоловік був сильним і красивим, мов статуя. Він теж дивився на її відображення.

Спокійний, нерухомий, дуже серйозний. Амая взялася за край футболки й одним ривком зняла її через голову. Не відриваючи очей від Білла, вона рушила до нього.

Амая не бачила її уві сні бозна-скільки часу, пам’ять давно не відтворювала її образу. Зараз вона знову відчула її присутність біля ліжка. Жінка спостерігала за нею. Зачарована, розгнівана й водночас захоплена сміливістю маленької дівчинки, яка провокувала її, лежачи спиною до дверей. Ця поза немовби проголошувала: «Я не боюсь тебе». Хоча обидві знали, що вона боялася. Істота нахилилася над Амаєю трохи нижче й відкрила рота, дозволяючи тій відчути гарячий подих на шкірі.

«Чому я не з’їла тебе будь-якої ночі? Невже ти думаєш, що я божевільна?»

Нажахана, Амая прокинулася, вловивши якийсь порух. Її оточувала непроникна пітьма. Вона розплющила очі назустріч чорноті, картаючи себе за те, що не залишила запаленого ліхтаря у ванній кімнаті. Обмацавши туалетний столик, вона знайшла ліхтар, увімкнула його й притиснула до матраца, аби не розбудити Шарбу.

Він міцно спав. Кілька секунд Амая дивилася на нього, перш ніж перевести погляд на вікно, звідки доносився шум, що сполошив її. Вимкнувши ліхтар, вона вилізла з ліжка. Товсті штори на сусідньому вікні були розсунуті, а дві височенні стулки — навстіж відчинені. Жовтувате світло, що лилося зсередини, давало змогу розгледіти пишно обставлену кімнату. Одягнений у халат старий читав при світлі канделябра на вісім свічок. За його спиною виднілися позолочені корінці книг, які миготіли у неясному сяйві і чиї відблиски падали на книжкову шафу, що сягала стелі. Амая довго не відривала очей від чоловіка, заворожена цим прекрасним, ірреальним видовищем.

— Саласар, — покликав її Шарбу. Його голос лунав за пеленою темряви. — Повертайся до мого ліжка.

— До «твого» ліжка? — засміялася вона.

— Я лежу на ньому, а ти — ні. Тому це моє ліжко. Ходи сюди.

— Я прийду, якщо ти припиниш називати мене «Саласар». Таке враження, ніби я розмовляю з поліціянтом.

— А хто я для тебе?

— Коханець, — відказала вона. — Чи ні?

— Ходи до мого ліжка, і побачиш.

73. Грі-грі. Амулет

Новий Орлеан, Луїзіана

П’ятниця, 2 вересня 2005 р.

Коли Амая одягалася, Шарбу, який дивився на неї з ліжка, помітив на її шиї мішечок із козячої шкіри, що раніше належав Дюпре.

— Напевно, ти дуже дорога йому, якщо він подарував тобі амулет, який врятував його.

Вона стиснула талісман між пальцями, відчувши, як під м’якою шкірою щось захрустіло.

— Як гадаєш, що там усередині?

— Насіння, кавові зерна, ладан, могильна земля, перемелені людські кістки, — усміхаючись, відповів він. — Типові луїзіанські «фішки».

Те, що дають люди, які люблять тебе. Усе залежить від їхньої мети.

— Від мети?

— Дарувальники можуть мати різні наміри. Дехто прагне завдати шкоди, а дехто — захистити. Утім, я певен, що тобі не варто хвилюватися. Ця річ уже довела свою ефективність для підтримання функцій серця.

— Якщо амулет захищав серце Дюпре, що б сталося, якби він не тримав його при собі? Твої прогнози?

— Хтозна, — знизав плечима він.

Скрививши рота, Амая оглянула мішечок і сунула його під футболку.

— Я не вірю в амулети.

— Чому ж ти тоді його носиш?

— З цієї ж причини я носитиму дракона, подарованого Джейкобом.

Я визнаю силу чужих вірувань. Завдяки твердим переконанням люди створювали та знищували імперії. Можна сказати, що тип, якого ми переслідуємо, теж має стійкі переконання, хоча й на психопатичній основі. Однак його вірування є непохитними.

Шарбу задумливо дивився на неї.

— Ти дуже розумна, інспекторко Саласар.

— Отже, я знову стала «інспекторкою Саласар»? Я думала, що твої компліменти «розумній жінці» — частина методу Шарбу.

Він приклав руку до серця, прикидаючись ображеним.

— Метод Шарбу? Ти думала, що я дотримуюсь певної тактики?

— Власниця готелю розкусила тебе в перший день. Вона сказала, що ти — «наречений для всіх».

— Можливо, я був ним раніше, але зараз я гадаю, що сестри Джейкоба мали рацію. Я чув вашу розмову.

Він обхопив руками її талію, милуючись контрастом між його бронзовим тілом та її білосніжною шкірою.

— Тобі не здається, що ми — красива пара?

Вона не відповіла.

— Я щирий з тобою. Я справді так вважаю. Але ти, напевно, вже здогадалася, адже наділена загадковим даром читати чужі думки й передбачати вчинки інших людей.