Диригент

Невдовзі Амаї мало виповнитися дванадцять років, але її інтелектуальний рівень був значно вищий порівняно з однолітками. Вона випереджала їх на два класи й наступного місяця — в червні — мала закінчити початкову школу. Їй не хотілося продовжувати навчання тут. Її вже сприймали як білу ворону через те, що вона перейшла до восьмого класу, хоча мала би бути в шостому. Один із вчителів запропонував їй перевестися до інтернату в Памплоні. То було місце, де молодші за неї діти навчалися в старших класах і це нікого не дивувало. Місце, де вона не вирізнялася би з-поміж інших учнів. Радісна й натхненна, дівчинка повернулася додому, тримаючи в руках рекламну брошуру навчального центру. Попервах ця пропозиція трохи збентежила тітку, але зрештою вона, як завжди, стала на її бік, адже усвідомлювала, наскільки жорстоко можуть ставитися діти до «зубрилки». Батько також це знав. Він надзвичайно пишався успіхами доньки, проте навіть і чути не хотів про можливість навчання за межами селища.

— Ні, це не має стосунку до школи. — Голос Енґрасі був напруженим, схвильованим. — Ідеться про більш делікатну проблему.

Вкрай серйозний, Хуан мовчки чекав подальших пояснень.

— Кілька тижнів тому я помила їй голову й допомагала розплутати волосся. Випадково подряпала гребінцем її шрам.

Батько затамував дух. Сидячи на сходах, Амая здійняла праву руку й обмацала вм’ятину з шорсткими краями під волоссям.

— Дівчинка піднесла руку до голови й сказала: «Що це, тітонько?» «Це шрам, сонечку», — відповіла я. Тоді вона спитала: «Який ще шрам?» Я упустила гребінець і вдивилась у її обличчя, бажаючи переконатися, що вона не сміється з мене. Відповіла дуже серйозно: «У тебе лишився шрам — слід від удару в голову». Амая усміхнулась і спокійно мовила: «Напевно, я була дуже маленькою, бо нічого не пам’ятаю». Я довго й надзвичайно обережно розпитувала її, намагаючись не розкрити нічого зайвого й дозволити їй згадати все самій. Я навіть підказала: «Це сталося в пекарні. Хіба ти не пам’ятаєш?» Вона з усмішкою відповіла: «Мабуть, я пустувала.

В дитинстві я була справжньою bitxito — бешкетницею». Хуане, вона нічого не пам’ятає. Забула геть усе.

Хуан полегшено зітхнув.

— Сестро, я не знаю, що сказати. Можливо, це на краще. Я стільки молився і благав Бога, щоб та біда ніколи не трапилася.

Коли Енґрасі знову заговорила, її голос посуворішав.

— Ти нагадуєш страуса, який ховає голову в пісок, удаючи, ніби нічого не сталося. Дозволь сказати тобі дещо: скільки б ти не молився, Бог не може стерти події, що відбулися. І ти помиляєшся: це не на краще. Здається, ти не розумієш серйозності ситуації. Тієї ночі Амая отримала важку черепно-мозкову травму. Тобі нічого не відомо про ступінь важкості, тому що ти не відвіз її до лікарні, а довірився тому лікарю-нездарі — твоєму приятелю. Ти волів погодитися з ним. Не сперечався, не проводив обстеження.

Хуан не відповів. Така реакція зазвичай свідчила, що він приголомшений. Амая легко уявляла його: руки занурені в кишені, очі потуплені в землю.

— Такі травми можуть призвести до пошкодження мозку навіть багато років по тому.

— Але ж вона дуже розумна...

— Пошкодження цього типу не впливають на розумові здібності. Вони довгий час причаюються і не турбують людину, аж доки одного дня не виявляють себе. І тоді стан хворого стрімко погіршується.

Попервах вона нічого не почула. Потім до неї долинули тихі схлипування. Засмучена, Амая ледве насмілювалася дихати. Її батько плакав.

— Ми маємо відвезти її до лікаря, — ридав він.

— Я вже це зробила. Лікар Мунґія — один з найкращих неврологів країни. Він приймає пацієнтів в університетській клініці Памплони. Ми вчилися разом. Хороша людина.

Амая згадала це ім’я. Той лікар їй сподобався.

— Він не виявив жодних пошкоджень мозку. До речі, сказав, що інтелектуальний рівень Амаї значно перевищує середній, хоча я давно це знаю і підтвердження фахівців мені не потрібні.

— Це добра новина, — обережно мовив батько. — Хіба ні?

— Хуане, люди, що зазнають серйозних травм, іноді виробляють механізм самозахисту, що оберігає їх від страждань. Гадаю, саме це відбувається з Амаєю. Вона дуже страждає.

Слова батька пролунали приглушено — так, неначе він затулив лице руками.

— Ми всі страждали.

Енґрасі знову підвищила голос.

— Іди до біса, Хуане!

Амая аж підстрибнула на сходинці. Вона вперше чула такі слова від своєї тітки.

— Амая страждає, і в її переживаннях винен ти. Ось чому я змусила тебе прийти. Ти мусиш покінчити з цим раз і назавжди.

— Що ти маєш на увазі?

— Амая завжди була спокійною дівчинкою, їй подобається читати й жити тут, зі мною. Вона багато вчиться і повсякчас виконує домашні завдання — навіть ті, які вчителі не просять робити. Та вона вже кілька місяців не грається надворі, не зустрічається зі своїми подругами. Ходить одним маршрутом: з дому до школи й назад. Як би я не вмовляла її розвіятися, вона відмовляється. Минулого тижня я доручила їй піти до аптеки й замовити мені дещо. Вночі, коли я вкладала Амаю спати, вона спитала, чи її покарали, поселивши в моєму будинку. Уявляєш моє здивування? «Звісно ні, моя люба.