Дитинство. Молодість. Літня пора

— Думаю, він був затятий. Дуже англійське слово. Не знаю, чи є його еквівалент у португальській мові. Наче бульдог, що хапає вас зубами і не відпускає.

— Якщо ви кажете так, я мушу вірити вам. Але бути наче собака — невже це чудово по-англійському?

[Сміх.]

— Знаєте, в моїй професії ми замість лише слухати, що люди кажуть, воліємо спостерігати, як вони рухаються, як тримають своє тіло. Це наш спосіб дійти до істини, і він непоганий. Ваш містер Кутзее, може, й мав талант до слів, але, як я казала вам, не вмів танцювати. Він не вмів танцювати і, — ось одна з фраз, яку я пам’ятаю з Південної Африки, я почула її від Марії Реґіни, — не вмів танцювати, щоб урятувати своє життя.

[Сміх.]

— Але, як говорити серйозно, сеньйоро Насіменто, було багато видатних людей, які були поганими танцівниками. Якщо спершу треба бути добрим танцюристом, щоб мати потім змогу стати видатною людиною, тоді Ганді був невидатним, Толстой — невидатним.

— Ні, ви не слухаєте, що я кажу. Я говорю серйозно. Знаєте слово «безтілесний»? Цей чоловік був безтілесний. Він був розлучений зі своїм тілом. Для нього тіло було наче однією з тих дерев’яних ляльок, що їх рухають нитками. Тягнете за цю нитку — ворушиться ліва рука, тягнете за цю — ворушиться права нога. А справжнє «я» міститься вгорі, ви не здатні побачити його, як і ляльковода, що смикає нитки.

І тепер такий чоловік приходить до мене, до володарки танку. «Покажіть мені, як танцювати!» — благає він. Тож я й показую, показую, як рухатись у танку. «Отже, — кажу я йому, — рухайте свої ноги так і так». А він слухає й каже собі: «Ага, вона має на увазі смикнути червону нитку, а потім синю!» — «Поверніть своє плече так!» — кажу я йому, а він собі думає: «Ага, вона має на увазі потягти за зелену нитку!»

Але ж ви танцюєте не так! Ви танцюєте не так! Танок — це втілення. В танку не ляльковод на чолі й веде за собою тіло, а веде саме тіло, тіло зі своєю душею, своєю тілесною душею. Адже тіло знає! Воно знає! Коли тіло відчуває всередині ритм, йому не треба думати. Ось такі ми, коли ми люди. Ось чому дерев’яна лялька не здатна танцювати. Дерево не має душі. Дерево не здатне відчувати ритм.

Тож я й запитую: як цей ваш чоловік може бути видатною людиною, якщо він не людина? Це серйозне питання, це вже не жарт. Чому, по-вашому, я як жінка не могла відповісти йому? Чому, по-вашому, я робила все, що могла, щоб не підпускати до нього доньку, поки вона ще юна й не має ніякого досвіду, що керував би нею? Бо від такого чоловіка не може бути ніякого добра. Кохання: як можна бути видатним письменником, коли ви нічого не знаєте про кохання? Думаєте, я можу бути жінкою і не знати своєю плоттю, яким коханцем буде той або той чоловік? Скажу вам: я здригаюся від холоду, коли думаю, знаєте, про інтимність із таким чоловіком. Не знаю, чи він одружився коли-небудь, та якщо одружився, я здригаюся на думку про жінку, яка вийшла за нього заміж.

— Так, уже пізно, наша розмова затяглася, ми з колегою вже повинні їхати. Дякую, сеньйоро Насіменто, за час, який ви так ласкаво надали нам. Це було якнайлюб’язніше з вашого боку. Сеньйора Ґрос запише нашу розмову на папері й підправить переклад, а потім я надішлю її вам, щоб з’ясувати, чи хотіли б ви що-небудь змінити, додати чи вирізати.

— Розумію. Звичайно, ви кажете мені, що я можу змінити запис, щось додати або вирізати. Але як багато я можу змінити? Чи можу я змінити ярлик, що висить у мене на шиї і повідомляє, що я одна з жінок Кутзее? Чи дозволите ви мені скинути цей ярлик? Чи дасте мені відірвати його? Думаю, що ні. Адже це зіпсувало б вашу книжку, і ви б не дозволили такого.

Але я буду терпляча. Я почекаю й побачу, що ви пришлете мені. Можливо — хто знає? — ви з повагою поставитеся до моїх слів. Крім того, — дозвольте мені признатися, — мені цікаво побачити, що інші жінки в житті цього чоловіка розповідали вам, інші жінки з ярликами на своїй шиї, — чи вони теж бачили, що цей їхній коханець мов дерев’яний? Адже, знаєте, ось як, по-моєму, ви мали б назвати свою книжку: «Дерев’яний чоловік».

[Сміх.]