Дитинство. Молодість. Літня пора

Кейптаун, може, й не британський, може, дрейфує від Британії щодня далі, проте відчайдушно чіпляється за рештки британських звичаїв. Без цього спасенного зв’язку що сталося б із Кейптауном? Невеличка пристань на шляху в нікуди, місце несамовитого неробства.

Згідно зі списком, що висів на дверях, він мав постати перед комісією як Номер Два. Номер Один, коли його викликали, повільно підвівся, вибив люльку, поклав її, мабуть, у футляр для люльки й зайшов. Через двадцять хвилин він вийшов, на обличчі годі було щось прочитати.

Тепер його черга. Він заходить, і йому показують на місце в кінці довгого столу. На далекому краї сидять його інквізитори, аж п’ятеро, всі чоловіки. Оскільки вікна відчинені й виходять на вулицю, де всякчас їздять машини, йому доводиться напружуватися, щоб чути їх, і підвищувати свій голос, щоб чули його.

Кілька чемних фінтів, а потім перший удар:

— Якщо вас призначать, яких авторів ви б найбільше хотіли подавати?

— Я можу викладати в усьому діапазоні, — відповів він. — Я не вузький фахівець, думаю, я маю широкий профіль.

Як відповідь ці слова принаймні можна обґрунтувати. Маленький факультет невеликого університету міг би бути задоволеним, беручи на роботу майстра на всі руки. Але з тиші, яка запанувала, він висновує, що відповів погано. Він поставився до запитання надто буквально. Це завжди було його вадою: сприймати запитання надто буквально, відповідати надто коротко. Ці люди не прагнуть коротких відповідей. Вони прагнуть чогось неквапного, розлогого, що дало б їм змогу з’ясувати, що за чоловік перед ними, яким молодшим колегою він стане, чи пасуватиме він до провінційного університету, що докладає всіх зусиль для підтримки рівня навчання за скрутних часів, щоб не згасло полум’я цивілізації.

В Америці, де до пошуків роботи ставляться серйозно, такі люди, як він, люди, які не вміють здогадатися, що стоїть за питанням, не вміють говорити заокругленими фразами, не вміють переконливо подавати себе, — одне слово, люди, яким бракує людських умінь, — ходять на курси, де їх навчають дивитися співрозмовникові у вічі, всміхатися, відповідати на запитання докладно і з усією подобою щирості. Самопрезентація — ось як називають це в Америці, і то без іронії.