Дитинство. Молодість. Літня пора

— Мадам Деноель, я прочитав листи і щоденники, які були доступні мені. Тому, що написав Кутзее, не можна довіряти, принаймні як фактичним записам, і не тому, що він був брехун, а тому, що вигадував. У листах він для своїх кореспондентів перетворював себе у фікцію, у щоденниках робив здебільшого те саме — для своїх очей, а може, для прийдешності. Звичайно, як документи вони мають свою цінність, але, якщо ви хочете правди, повної правди, тоді, безперечно, вам треба поставити поряд із ними свідчення людей, які знали його живим, брали участь у його житті.

— Гаразд, а якщо ми всі вигадуємо, як-от ви кажете про Кутзее? Що коли ми постійно створюємо розповіді про своє життя? Чому моя розповідь про Кутзее має бути бодай трохи гідніша довіри, ніж те, що він пише сам про себе?

— Звісно, ми всі вигадуємо більшою чи меншою мірою, тут я не заперечую. Але що ви хотіли б краще мати: низку незалежних повідомлень із незалежних позицій, які потім можна спробувати синтезувати в якусь цілість, а чи масивну, унітарну самопроекцію, яку становить його доробок? Я знаю, чому я віддам перевагу.

— Так, розумію. Лишається інше питання, яке я порушувала: питання конфіденційності. Я не з тих, хто вважає, мовляв, тільки-но хтось помер, усі обмеження зникають. Тим, що існувало між мною і Джоном, я не конче готова поділитися зі світом.

— Я згоден із цим. Конфіденційність — ваш привілей, ваше право. І все-таки я прошу вас зупинитись і подумати. Видатний письменник — набуток усього світу. Ви близько знали Джона Кутзее. Коли-небудь і вас уже не буде з нами. Невже, по-вашому, добре, що ваші спогади зникнуть разом із вами?

— Видатний письменник? Як Джон реготав би, почувши ваші слова! Доба видатного письменника вже минула, казав він.

— Доба письменника як оракула — так, я згоден, ця доба минула. Але хіба ви не погодитеся, що добре відомий письменник — назвімо натомість його так, — добре відома постать нашого спільного літературного життя, певною мірою становить громадську власність?

— Моя думка про це не має значення. Адже має значення тільки те, що думав сам Кутзее. А тут відповідь зрозуміла. Він вважав, що розповіді про наше життя належать нам, і ми будуємо їх, як хочемо, в рамках обмежень, накинутих зовнішнім світом, а то й усупереч тим обмеженням, як ви й самі визнали мить тому. Ось чому я навмисне вжила слово «дозвіл». Я мала на увазі дозвіл не його родини чи виконавців, а його власний. Якщо ви не маєте дозволу висвітлювати приватний аспект його життя, тоді я, безперечно, не допомагатиму вам.

— Кутзее не міг дозволити мені з тієї простої причини, що ми з ним ніколи не мали ніяких контактів. Але погодьмося, що в даному питанні ми дотримуємося різних думок, і ходімо далі. Я повернуся до курсу, про який ви згадували, до курсу африканської літератури, який ви читали разом. Одна ваша заувага заінтригувала мене. Ви казали, що і він, і ви не приваблювали радикальних африканських студентів. Чому, по-вашому, так сталося?