Дитинство. Молодість. Літня пора

Відповідь Джона полягала в тому, що він не може допомогти: він читав Брейтенбаха, оце й усе, він не знає його особисто, ніколи не зустрічався з ним. Це все було правдою.

Але журналіст, що звик до літературного життя у Франції, де все досить тісно переплетене, не вірив йому. Чому один автор відмовлявся б говорити про іншого автора з того самого дрібного — африканерського — племені, якби між ними не було особистого конфлікту або політичної ворожнечі?

Тож журналіст знай тиснув на Джона, а Джон усе намагався пояснити йому, як важко іноземцеві, людині ззовні, оцінити здобутки Брейтенбаха як поета, бо його поезія глибоко закорінена в volksmond, мові народу.

— Ви маєте на увазі його вірші, написані діалектом? — запитав журналіст. А потім, оскільки Джон не збагнув запитання, кинув досить зневажливо: — Ви, звичайно, погодитесь, що видатну поезію годі творити діалектом.

Ця заувага по-справжньому розгнівала Джона. Та, оскільки, гніваючись, він не кричав і не влаштовував сцен, а ставав холодним і замовкав, журналіст із «Libération» розгубився. Він навіть не уявляв собі, щó він спровокував.

Згодом, коли Джон пішов, я намагалася пояснити, що африканери дуже сердяться, коли ображають їхню мову, Брейтенбах, напевне, теж відреагував би так само. Але журналіст тільки стенув плечима. Нема сенсу, сказав він, писати якимсь діалектом, коли в розпорядженні індивіда є світова мова (насправді він сказав не «якимсь діалектом», а «якимсь невідомим діалектом», і сказав не «світова мова», а «справжня мова», une vraie langue). Тут я почала розуміти, що він поміщає Бретейнбаха і Джона до однієї категорії: письменників, що пишуть розмовними мовами або діалектом.

Що ж, Джон, звичайно, взагалі не писав африкаансом, він писав англійською, дуже доброю англійською мовою, і писав англійською все життя. Незважаючи на це, він, як я розповіла, гостро відреагував на те, що вважав за образу гідності мови африкаанс.

— Він перекладав з африкаансу, правда? Я маю на увазі, перекладав африканерських авторів?

— Так. Я б сказала, що він добре знав африкаанс, хоча десь так само, як він знав французьку, тобто краще на сторінці, ніж розмовну мову. Я, звичайно, була некомпетентна судити про його африкаанс, але таке в мене склалося враження.

— Тож ми маємо приклад чоловіка, що розмовляв цією мовою недосконало, стояв за рамками національної релігії, або принаймні державної релігії, мав космополітичний світогляд, дисидентські — якщо можна вжити це слово — політичні погляди, проте був готовий перейняти африканерську ідентичність. Чому, по-вашому, він був готовий до цього?

— Думаю, що під поглядом історії він відчував, що ніяк не може відокремитись від африканерів і зберегти самоповагу, навіть якщо це означало пов’язаність з усім тим, за що африканери відповідали політично.

— А чи було що-небудь, що могло по-доброму спонукати його обрати африканерську ідентичність, щось, наприклад, на особистому рівні?

— Може, й було, я не можу сказати. Я ніколи не бачила його родини. Можливо, вона дала б якусь підказку. Але Джон від природи був дуже обережний, аж занадто черепаха. Відчуваючи небезпеку, він одразу ховався в свій панцер. Африканери надто часто відкидали його, відкидали й принижували — досить лише прочитати його книжку дитячих спогадів, щоб пересвідчитись у цьому. Він не збирався йти на ризик, що його знову відкинуть.

— Тож волів лишатися ззовні.

— Думаю, він був найщасливіший у ролі зовнішнього спостерігача. Він був нетовариським. Не був командним гравцем.

— Ви кажете, що ніколи не бачили його родини. Вам не видавалося це дивним?

— Ні, анітрохи. Його мати померла ще до того, як ми зустрілися, батько почувався негаразд, брат покинув країну, його стосунки з рештою родичів були напружені. Щодо мене, то я була одружена жінка, отже, наші стосунки через те треба було тримати в таємниці.