Дитинство. Молодість. Літня пора

— Про те, яке враження я могла справити на нього, я не можу судити. А загалом я б сказала: якщо у вас немає сильної особистості, ви не справите і глибокого враження, а Джон не мав сильної особистості. Я не хотіла видаватися легковажною. Я знаю, він мав багатьох шанувальників, Нобелівську премію не дають ні за що, і, звичайно, ви не були б тут сьогодні і не провадили цих досліджень, якби не думали, що він важливий як письменник. Але, будьмо на мить серйозні, протягом усього часу, поки я була з ним, я ніколи не відчувала, що я поряд із винятковою постаттю, справді непересічною людиною. Я знаю, ці слова жорстокі, але, на жаль, вони є правдою. Я не бачила ніякого спалаху блискавки від нього, яка раптом осявала світ. Або, якщо ті спалахи були, я була сліпа до них.

Я вважала, що Джон розумний, обізнаний, і захоплювалася багатьма його рисами. Як письменник він знав, що робить, він мав певний стиль, а стиль — це вже початок оригінальності. Але не мав ніякої особливої чутливості, яку я могла б виявити, ніякого справжнього вміння прозирати стан людини. Він був просто чоловік, чоловік своєї доби, талановитий, можливо, навіть обдарований, але, по щирості, не велетень. Мені шкода, якщо я розчаровую вас. Інші люди, які знали його, змалюють вам іншу картину, я певна.

— Повернімося до його творів: об’єктивно, як критик, як ви оцінюєте його книжки?

— Мені найбільше подобалися його ранні твори. В такій книжці, як «У серці країни», є певна відвага, певна дикість, якою я досі здатна захоплюватися. Так само й у «Ворозі», що не такий уже ранній. Але потім він став більш респектабельний і, як на мене, більш приборканий. Після «Ганьби» я втратила цікавість. Пізніших творів я не читала.

Загалом я б сказала, що його творчості бракує амбіцій. Контроль над елементами фікції надто суворий. Ви не почуваєтесь у присутності автора, що деформує свої мовні засоби, щоб сказати ще ніколи не сказане, бо саме це, як на мене, — ознака видатного письма. Я б сказала, що він надто холодний, надто охайний. Надто легкий. Йому надто бракує пристрасті, творчої пристрасті. Оце й усе.

Інтерв’ю проведене в Парижі в січні 2008 р.

Записники: недатовані фрагменти

Недатований фрагмент

Зима, субота пополудні, ритуальна пора для гри в регбі. З батьком він вчасно сідає на потяг до Ньюлендса, щоб встигнути на попередній матч о другій п’ятнадцять. Після цього матчу о четвертій почнеться головний матч. А після головного матчу вони знову сядуть на потяг і поїдуть додому.

Він їздить разом із батьком до Ньюлендса, бо спорт — регбі взимку, крикет улітку — найсильніший зв’язок між ними, що зберігся, і тому, що йому наче ножем шпигонуло в серце, коли в першу суботу після свого повернення в країну він побачив, як батько одягає плащ і мовчки вирушає до Ньюлендса, мов самотня дитина.

У батька немає друзів. Немає і в нього, хоч з іншої причини. Він мав друзів, як був молодшим, але ті давні друзі давно вже розвіялися по світу, а він, здається, втратив уміння, а може, й бажання заводити нових. Отже, його знову прибило до батька, а батька прибило до нього. Оскільки вони живуть разом, то в суботу разом і насолоджуються. Це закон родини.

Повернувшись, син здивувався, побачивши, що батько нікого не знає. Він завжди вважав, що батько має товариську вдачу. Але або він помилявся, або батько змінився. Або, можливо, це просто одна з рис, які з’являються в чоловіків, коли вони стають старші: вони вбираються в себе. По суботах на трибунах у Ньюлендсі повно їх, самотніх чоловіків у сірих габардинових плащах у сутінках власного життя, вони самозосереджені й замкнені, немов їхня самотність — ганебна хвороба.

Він сидить поруч із батьком на Північній трибуні, дивиться попередній матч. Над подіями дня нависає завіса меланхолії. Це останній сезон, коли стадіон використовуватимуть для клубного регбі. Разом із запізнілою появою телебачення в країні цікавість до клубного регбі зменшилася. Чоловіки, які звикли бувати в суботу пополудні в Ньюлендсі, тепер воліють лишатися вдома і дивитися гру тижня по телевізору. З тисяч місць на Північній трибуні зайнято лише кільканадцять. Залізнична трибуна зовсім безлюдна. На Південній трибуні ще є гурт затятих кольорових глядачів, які приїхали вболівати за команди «UCT» та «Villagers» і освистувати «Stellenbosch» та «Van der Stel». Тільки на Великій трибуні є більш-менш пристойна кількість людей, можливо, тисяча.