Дитинство. Молодість. Літня пора

Чверть сторіччя тому, коли він був дитиною, було по-іншому. У великий день клубних змагань, — коли, скажімо, «Hamiltons» грали проти «Villagers» або «UCT» проти «Stellenbosch», — насилу можна було знайти стояче місце. Через годину після фінального свистка фургони «Argus» мчали по вулицях і мало не на кожному розі роздавали продавцям паки спортивного випуску цієї газети, на її сторінках очевидці розповідали про ігри першої ліги, навіть про ігри, які грали в далекому Стелленбосі чи в Сомерсет-Весті; крім того, там були рахунки матчів із нижчих ліг: 2А і 2Б, ЗА і ЗБ.

Ті дні минули. Клубне регбі доживає віку. Це можна відчути сьогодні не тільки на трибунах, а й на самому полі. Пригнічені лунким простором безлюдного стадіону, гравці, здається, просто виконують вправи. Ритуал умирає перед їхніми очима, справжній дрібнобуржуазний південноафриканський ритуал, сьогодні зібралися його останні шанувальники: сумні старі чоловіки, як його батько, тупі, покірні обов’язку сини, як-от він.

З неба посіялася мжичка. Він підняв над собою і батьком парасольку. На полі тридцятеро млявих гравців ковзаються, падають і намацують мокрий м’яч.

У попередньому матчі команда «Union» у небесно-блакитній формі грає проти «Gardens» у чорно-каштановій. Обидві команди перебувають наприкінці списку команд першої ліги, і їм загрожує перехід до нижчої ліги. Але так було не завжди. Команда «Gardens» колись була справжньою силою в регбі Західної провінції. Вдома в рамці є фотографія третьої команди «Gardens», якою вона була 1938 року, батько сидить у першому ряду в нещодавно випраній футболці, що обтягує тіло, в шоломі «Gardens» і з модно піднятим коміром навколо вух. Якби не якісь непередбачені обставини, надто Друга світова війна, батько міг би навіть — хтозна? — перейти до другої команди.

Якщо зважати на давню вірність, батько мав би вболівати за «Gardens» проти «Union». Але річ у тому, що батькові вже байдуже, хто виграє: та або та команда чи хтось там на місяці. Насправді синові навіть важко з’ясувати, на чому зосереджений батько: на регбі чи на чомусь іншому. Якби він міг розкрити таємницю, чого хоче його батько, то міг би, напевне, бути кращим сином.

Уся батькова родина отака — без ніякої пристрасті, на яку можна було б показати пальцем. Родичі по батьковій лінії, здається, навіть не дбають про гроші. Вони прагнуть лише бути з кожним у злагоді й мати при цьому нагоду трохи посміятися.

Ну, щодо сміху він — останній товариш, якого потребує батько. Зі сміху він займав останню сходинку в класі. Похмурий чоловік — отаким, напевне, бачить його світ, якщо взагалі помічає. Похмурий чоловік — мокре рядно, вахлак.

А є ще й питання про батькову музику. Після капітуляції Муссоліні 1944 року і відступу німців на північ, союзним військам, які окупували Італію, зокрема й південноафриканським, дозволили на короткий час розслабитись і розважитись. Серед розваг, які запропонували їм, були безкоштовні виступи великих оперних театрів. Молодиків з Америки, Британії і далеких заморських британських домініонів, хлопців, які нічого не знали про італійську оперу, занурили в драматичні події «Тоски», «Севільського цирульника» і «Лючії ді Ламмермур». Тільки жменька солдатів полюбила ці твори, і серед них був його батько. Вирісши на сентиментальних ірландських та англійських баладах, він був зачарований буянням нової музики і приголомшений видовищем. День у день він ходив, щоб почути більше.

Отож після війни капрал Кутзее повернувся до Південної Африки з новонабутою любов’ю до опери. «La donna è mobile»[71], — наспівував він у ванні. «Фігаро там, Фігаро тут, — співав він. — Фігаро, Фігаро, Фі-і-ігаро!» Він пішов і купив грамофон, перший у родині, і раз по раз крутив на швидкості 78 обертів за хвилину запис пісні Карузо «Замерзла твоя рученька». Коли з’явилися довгогральні платівки, він придбав новий і кращий грамофон разом із платівкою Ренати Тебальді, що співала популярні арії.

Отже, коли Джон був підлітком, удома воювали одна з одною дві школи вокальної музики: італійська, батькова школа, яку на повен звук представляли Тебальді і Тіто Ґоббі, і німецька школа, його власна, заснована на Бахові. Пополудні в неділю увесь будинок наповнювали хори з сі-мінорної «Меси», а вже ввечері, коли Бах нарешті замовкав, батько наливав собі склянку бренді, ставив Ренату Тебальді й сідав слухати справжні мелодії, справжній спів.

За притаманні італійській опері чуттєвість і декадентство — ось як у шістнадцять років Джон оцінював її — він вирішив довіку ненавидіти і зневажати її. А припущення, що він міг зневажати її лише тому, що її любив батько, і що він вирішив би ненавидіти і зневажати що завгодно у світі, якби його любив батько, він не визнавав.

Одного разу, коли нікого не було поблизу, Джон дістав із конверта платівку Тебальді й провів лезом глибоку борозну поперек поверхні.

У неділю ввечері батько поставив платівку. Але після кожного оберту голка стрибала. «Хто це зробив?» — запитував він. Але, здається, цього ніхто не робив. Просто сталося так.