Чоловік, письменник, веде щоденник. У ньому він записує думки, ідеї, важливі події.
Його життя змінюється на гірше. «Поганий день, — записує він у щоденнику, не пояснюючи. — Поганий день… Поганий день», — пише він раз у раз.
Утомившись називати кожен день поганим, він вирішив просто позначати погані дні зірочкою, як-от дехто з людей (жінки) позначає червоним хрестом день, коли в неї менструації, а інші люди (чоловіки, жінколюби) позначають хрестиком день, коли домоглися успіху.
Погані дні нагромаджувалися, зірочки множилися, наче пошесть мух.
Поезія, якби він міг писати вірші, могла б довести його до коріння його хвороби, що процвітала у формі зірочок. Але джерело поезії в ньому, здається, пересохло.
Можна повернутися й до прози. Теоретично проза може виконувати ту саму очисну дію, що й поезія. Проте він сумнівається. Проза, як свідчить його досвід, потребує набагато більше слів, ніж поезія. Немає сенсу братися за прозу, якщо бракує впевненості, що будеш наступного дня досить енергійний, щоб писати далі.
Він грається такими думками — думками про поезію, думками про прозу, — бо це дає йому змогу нічого не писати.
На задніх сторінках свого щоденника він складає списки. Один з них має назву «
Один із перелічених способів позбутися себе, спосіб, до якого після зрілих роздумів він прихилився, полягає в утопленні, тобто треба поїхати вночі до Фіш-Ґека, поставити машину на безлюдному краї пляжу, роздягтися в машині й надягти плавки (але навіщо?), зануритись у хвилі й рушити в пітьму, пливучи до повного знесилення, а потім дати здійснитися долі.
Уся його взаємодія зі світом відбувається, здається, через якусь мембрану. Оскільки є мембрана, запліднення (його, світу) не відбувається. Це цікава метафора, з багатим потенціалом, але, як він уже бачить, вона не веде його нікуди.
Його батько виріс на фермі в Кару, п’ючи багату на фтор артезіанську воду. Від фтору емаль його зубів побуріла і стала тверда, мов камінь. Він пишався тим, що ніколи не мав потреби звертатися до дантиста. Потім, посередині життя, його зуби почали гнити, один за одним, і їх довелося всі повиривати.
Тепер, посередині сьомого десятку, йому не дають спокою ясна. Формуються гнояки, які не гояться. Горло страждає від запалення. Йому важко ковтати, важко говорити.
Батько йде спершу до дантиста, потім до отоларинголога, і той посилає його на рентген. Рентген виявляє ракову пухлину гортані. Йому порадили негайно зробити операцію.
Він провідує батька в чоловічій палаті лікарні «Groote Schuur». Батько у звичайній піжамі, з переляканими очима. В заширокій курточці він наче пташка, сама шкіра й кістки.
— Це звичайна операція, — заспокоює він батька. — Тебе випишуть через кілька днів.
— Ти розповів братам? — шепоче батько болісно й повільно.
— Я зателефоную їм.
— Місіс Нордін дуже здібна.
— Я певен, що місіс Нордін дуже здібна. Я певен, що вона впорається, поки ти повернешся.
Розмовляти більше нема про що. Він міг би взяти батька за руку й тримати її, щоб заспокоїти його, показати йому, що він не самотній, що його люблять і голублять. Але він не робить цього. Крім малих дітей, дітей ще не дуже великих, щоб їх уже сформували, в їхній родині нема звичаю простягати руку й торкатися одне одного. Та й це не найтяжчий випадок. А якби в даному крайньому випадку він порушив родинні звичаї і взяв батька за руку, чи годилося б розуміти цей жест як щирий? Чи справді його батька люблять і голублять? Чи справді він не самотній?
Він довго йде пішки від лікарні до Мейн-роуд, потім уздовж Мейн-роуд аж до Ньюлендса. Завиває південно-східний вітер, піднімає вгору сміття з кюветів. Він іде швидко, усвідомлюючи енергію своїх рухів, сталість ударів серця. Повітря лікарні ще досі в його легенях, він повинен видихнути його, позбутися.
Коли він прийшов у палату наступного дня, батько лежить горілиць, груди й горло йому перемотані бинтами, крізь них проходять трубки. Батько скидається на труп, на труп старого чоловіка.
Він підготувався до цієї картини. Гортань, де була пухлина, треба видалити, сказав лікар, без цього не обійтися. Батько вже не зможе розмовляти нормально. Проте згодом, коли рана загоїться, батьку поставлять протез, який дасть йому змогу спілкуватися з допомогою звуків. Набагато нагальніше завдання — подбати, щоб рак не поширився, а це означатиме дальші перевірки плюс радіотерапію.
— А мій батько знає про це? — запитав він хірурга. — Він знає, що станеться?
— Я намагався пояснити йому, — мовив хірург, — але не певен, як багато він засвоїв. Він у шоковому стані. Цього, звичайно, й слід було сподіватися.
Син нахиляється над постаттю на ліжку.
— Я телефонував у фірму, — каже він. — Я розмовляв із братами й пояснив ситуацію.