Дивовижна одіссея Феді Кудряша

Капітан, вимахуючи палицею, щось кричав. Кілька матросів, і серед них Педро, знову видерлись по вантах. У Феді завмирало серце, коли він дивився на відчайдушних сміливців. Один хибний крок, неправильний рух і — неминуча смерть. Якимось чудом матросам вдалося видертись на реї. Та це був тільки початок. Тепер їм належало зробити найважче — прибрати вітрила… Оскаженілі вітрила виривалися з рук, намагалися скинути матросів униз, на палубу або в хвилі розлюченого океану.

Поєдинок людей з розлюченою стихією йшов не на життя, а на смерть. Там, нагорі, всі розуміли, що зараз від них залежала доля каравели і дорога кожна мить, кожна секунда. Найменше зволікання загрожувало загибеллю. На довершення всього вітер, ніби знущаючись з безпорадності людей, щохвилини змінював напрямок, налітаючи на каравелу з різних боків-то з заходу, то з півночі, то з південного заходу. Вітрила оглушливо лопотіли, тріпалися. Тривожно скрипіли щогли. Горішнє вітрило раптом роздерло на клапті…І все ж матросам пощастило вийти переможцями і прибрати вітрила. Це було вчасно. Тепер океан був схожий на киплячий казан. На палубу ринули оскаженілі хвилі. Клекочучі, спінені потоки води змили за борт клітку з собаками, щити, які відгороджували вогнище.

Хлоп'ята, вхопившись за руки і балансуючи на хиткій палубі, кинулись до каюти. Кожен крок потребував неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, перехоплював подих. Коли каюта була зовсім поряд, багатопудова зеленава хвиля накрила хлопчиків, збила з ніг, закружляла і потягла. «Усе, кінець!» — з жахом подумав Федя. На щастя, на шляху виявився баркас. Коли б не він, хлопців напевно б змило за борт.

Як тільки-но зринула хвиля, чиясь дужа рука схопила Федю за сорочку. Він побачив перед собою Адальберто. Той щось кричав, але голос його тонув у ревищі бурі. Адальберто стрімко кинувся до люка, відчинив його і штовхнув хлопчиків у трюм.

Розхитуючись на гаку, ліхтар тьмяно освітлював то одну, то другу частину трюма. Шпангоути погрозливо поскрипували. Здавалося, вони не витримають ударів хвиль, і судно ось-ось розвалиться на частини.

Не встигли хлоп'ята опам'ятатись, як у трюм стрімголов ввалився Луїс.

— Ох-ох-ох! — застогнав він. — Кінець світу, ваша високість! Ще не бачив такого шторму. Що там діється нагорі! Пекло, справжнісіньке пекло! Руль пошкодило, а Габріеля так стукнуло об щоглу, що…

Слова Луїса потонули в страхітливому гулі. Сильний поштовх потряс каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому примостився Федя, вилетіло з-під нього і збило з ніг конопатника.

— Кінець, тонемо! — заверещав Луїс і, скочивши на ноги, кинувся вгору по трапу.

Новий поштовх — Луїс зірвався. Охаючи і потираючи забитий бік, конопатник жалібно заголосив:

— Який же я дурень! Казала мені мати: «Зостанься, не їдь, хіба тобі погано в дона Гарсіласо?» Так ні, не послухав, розбагатіти захотів. Тепер буду на дні морському акул годувати…

Знову відчинився люк. З потоком води з'явився Доменіко. Побачивши Луїса, він розлютувався.

— Якого дідька тут стовбичиш?! Тебе навіщо послали в трюм? Обшивку оглянути, а ти тут теревені розводиш. Ходімо! — і Доменіко, знявши ліхтар, став пробиратися до носа. За ним, тримаючись за перегородки, нехотя поплівся Луїс.

Час від часу вони спинялися і прислухались.

— Щілина! — раптом тривожно вигукнув Доменіко. — Щілина!

Крізь тріщину в обшивці стрімко надходила вода. Доменіко й Луїс намагалися законопатити щілину. їм допомагали Федя й Ніанг. Проте вода, хоч і повільно, продовжувала прибувати. Плавали, погойдуючись, якісь ящики, ганчір'я, чиїсь старі черевики…

Небезпека подесятерила сили, і щілину врешті-решт удалося затулити.

— Ви, герцог, побудьте тут, прислухайтесь, — промовив Доменіко, — а ми з Тюленем подамось нагору.

Тільки тепер Федя відчув, що остаточно вибився із сил. Паморочилось у голові, підступала нудота, нило в спині.

А шторм не затихав, і Кудряшеві здавалося, що цьому кошмарові не буде кінця.

Розділ двадцять четвертий

СУБОТА — ОСТАННІЙ ДЕНЬ

Буря шаленіла всю ніч. Тільки на світанні шторм нарешті затих. Змучений і виснажений, Федя піднявся на палубу. Тепер каравелу важко було впізнати. На щоглах зламало декілька рей. Більше за всіх постраждала грот-щогла. Ураганний вітер зірвав грот-стеньгу і грот-брам-стеньгу, пошматував ванти. Сумний вигляд мала кормова надбудова. На ній знесло перила, кормовий ліхтар… Дві гармати зникли безслідно, і там, де вони стояли, в борту зяяли здоровенні діри. Дісталося й акростолю: різьблену фігуру Нептуна розкололо навпіл.

Поволі розвіялись хмари, і на небі знову засяяло сонце. Тільки мертва хвиля нагадувала про недавній шторм.

Похмурий, без камзола, в пошматованій на грудях сорочці, капітан стояв біля компаса, спираючись на свою незмінну палицю. Коло нього, як завжди, тупцяв Доменіко.

— Що, сеньйоре Дієго, цілий він? — кивнув він на компас.

— Цілий то цілий, от тільки чи правильно показує? — з сумнівом промовив Дієго. — Поклич Адальберто, хай перевірить.

Капітан повернувся до Феді: