Дивовижна одіссея Феді Кудряша

— Справді? — зрадів капітан. — А чому б, ваша милість, нам з вами не взятись за його видобуток?

Від такої пропозиції хлопчик мимоволі розгубився. Він не знав, що відповісти. Відмовитись? Але хтозна, як сприйме це Дієго? Він же може подумати, що Федя нещирий, що він знає секрет добування золота, але не хоче його розкривати… А може, згодитись? Зробити, як Ходжа Насреддін, який узявся навчити грамоті ішака і попросив для цього в еміра двадцять років? Через два десятки років або емір помре, або ішак, або сам Насреддін…

— Взятись то можна, — задумливо промовив Федя, — але ж потрібне обладнання, різні реактиви, прилади…

— Прекрасно, герцог, кажіть, що треба, я все дістану…

— Але врахуйте: діло це нелегке і тривале. Перший зливок золота я одержу десь років через… років через двадцять…

— Двадцять! — жахнувся капітан. — А раніше не можна?

Федя заперечливо похитав головою.

— А я добуду золото за тиждень! Всього за тиждень! — вигукнув Гуго, якого все ще тримав Доменіко. — Замкніть мене на замок, поставте варту, тільки дайте тиждень часу! О, ви не пожалкуєте! Я збагачу вас!

Тінь вагання пробігла по обличчю капітана. Не дивлячись ні на кого, він подумав уголос:

— А може, спробувати? На той світ я можу відправити його і через сім днів… Гаразд, — махнув рукою Дієго, — ще раз повірю, але це вже востаннє. Даю тобі не сім, а п'ять днів. — Він стукнув палицею. — Сьогодні що в нас за день?

— Вівторок, — підказав Доменіко.

— Так от у суботу опівдні ти покладеш мені на стіл золото…

— Спасибі, спасибі! — розкланявся Гуго і, задкуючи, сховався в носовій надбудові.

Розділ двадцять п'ятий

ПІСЛЯ БУРІ

Каравела нагадувала будівельний майданчик. Цюкали сокири, дзижчали пилки. Одні матроси зашивали вітрила, інші залатували пошкоджений борт. Кілька чоловік під керівництвом Педро ремонтували грот-щоглу..

Габріель з перев'язаною головою порався біля вогнища. Угледівши хлоп'ят, він підкликав їх до себе.

— Як самопочуття, ваша високість? — спитав він у Феді.— Гірка наша доля моряцька. Недарма кажуть у народі: хто в морі не бував, той горя не видав… Уже скільки штормів довелось пережити, — Габріель похитав головою, — а один затямив на все життя… Давно це було. Ще був я хлопчиком, як ось Ніанг. Наше сільце містилось на березі моря, за сто ліг від Валенсії… Мої родичі з діда-прадіда ловили рибу і батько теж. Я також змалку був рибалкою, а згодом подався в моряки… Одного разу пішов я з братами й матір'ю зустрічати батька. День стояв такий, що ліпшого й не придумаєш — сонечко світить, пташки щебечуть, дерева всі цвітуть. Було це навесні. І море тихе-тихе… Вже вдалині з'явились рибальські човни. Попереду—батьків. Човни підійшли до берега так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. — Габріель зітхнув. — І раптом… раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Зненацька стемніло. Подув страшенний вітер, та такий, що мене жбурнуло на пісок і поволокло. Я вдарився головою об дерево і знепритомнів… Вже коли опам'ятався, побачив матір у сльозах… Дізнався: всі рибалки, і мій батько, потонули… А в селі шторм позривав дахи, з корінням повивертав дерева. Немало людей і на березі загинуло… Довго тоді плакало село. Багато позоставалось сиріт і вдів. Нас шестеро було в матері, я найстарший. Пішов працювати, щоб родина не вмерла з голоду… Почувся голос Адальберто:

— Тепер твоя черга, Рікаредо. Готуйся!

Федя озирнувся. На кормі стояли Адальберто, Рікаредо, Хуан і Альфонсо. «Що вони роблять?» — подумав хлопчик і, вибачившись перед Габріелем, подався на корму.

Рікаредо скинув сорочку і обв'язався вірьовкою. Хуан і Альфонсо спустили його в воду. Набравши в труди повітря, матрос пірнув і скор з'явився на поверхні.

— Ну, що там? — перехилившись через борт, спитав Адальберто.

— Ніяк не знайду, — важко відсапуючись, відповів матрос. Він ще кілька разів пірнав, але так і не зміг полагодити пошкоджений руль.

На зміну Рікаредо у воду спустився Альфонсо.

Федя підійшов до Адальберто.

— Скажіть, я міг би покупатися?

— Гм… Навіть не знаю… А раптом з'являться акули? Та й як на це подивиться дон Дієго? До речі, он він, спитайте…

На Федин жаль, капітан не схвалював його наміру. Та хлопчик наполягав, і Дієго врешті махнув рукою:

— Гаразд, купайтесь, тільки далеко від каравели не запливайте. З вами буде Доменіко.

Кудряшеві було незручно, що до нього приставили няньку, га він більше не перечив: Доменіко так Доменіко…

Вода була тепла, мов парне молоко. Федя пірнав, лежав на спині, плавав різними стилями. Він пірнув і розплющив очі. В зеленавій пронизаній промінням сонця воді проносились численні представники планктону — малесенькі рачки, напівпрозорі драглисті медузи. Одні з медуз нагадували дзвін, і довгі щупальця в них звисали вниз у вигляді торочки. Інші мали форму парасольки. Ще інші — пласкі, мов тарілка. І за кольором різні: рожеві, білі, фіолетові.

Федя намагався триматись від них подалі, знаючи, що щупальця з медуз жалкі, як кропива.