Доба націоналізму

Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення окруження в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, які вже минає, могли мати ідеології, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, тим не менш забезпечували їм світове панування: засуджена на компрометацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньо-політичними осягами свій внутрішній «дефіцит». Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енергії – отже примат унутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!

І націоналістичні нації змагаються з окруженням – в обороні, або в наступі. Цей змаг мусив би відбуватися в чисто матеріяльній площині, бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним імям, голою національною правдою, обезброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости? Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію як «духовне й моральне поняття. Імперію, себто націю, що керує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кільометра землі».

І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духовної боротьби, але, в противенстві до минулого, це діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй. Отже, коли йде про ідею поступу й досконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких нації, інтенсифікації життя «спецієс», і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, ніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів.

Ми бачимо в італійському «післанництві Риму», в італійському «латинстві», в нордійському післанництві III Німеччини (що пристосоване до неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями), первні другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми готовимо про «Европу» в українській націоналістичній ідеольогії, то з того погляду, щоб ця ідеольогія була звернена не тільки навнутр, але й щоб переходила до ідейного наступуна окруження з більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу. Московська Протиевропа, українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, в стику з другими Европейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом – ось моменти, які кличуть нас за «Европою», що вже відчута й Вимовлена, але ще неповні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеологічна цінність.

2. НІМЕЦЬКА РАСОВА ТЕОРІЯ

Німецький расизм є типовим прикладом для порушення теми, а звязаний він найбільше безпосередньо з імям німецького вченого Ганса Гінтера. В 1920. році, в час усіх нещасть, що стрінули Німеччину після поразки в світовій війні, – демоліберального розкладу, пацифізму й послаблення національного інстинкту, поступаючої суперматії жидівства, заведених надій і шукань нових шляхів – в цей саме час зявилася книжечка 29-літнього тоді Гінтера п.н. «Лицар, смерть і чорт». Книжка оспівувала ідеал «героя», безпощадно критикувала ціле ХІХ. століття, вертала до «високої поганської моралі вікінгів», до перших німецьких цісарів, лишаючи на боці «Римське цісарство німецької нації», що розтратило німецькі сили – кликала до «німецькости» в усьому. Авторові йшло про героя, що «сприймає життя, як ризико» в розумінні ідеалів кожного націоналістичного світогляду.

Героя розумів автор як єдність душі й тіла – героя мистецтва й сили, боротьби й свята, здоровля й величі духа, свідомості й глибини інтуїції. «Коли хочемо знати – писав він – що це значить жити героїчним духом… треба вглибитися в будову наших мов. Їх називали індогерманськими: вони є мовами племен нордійської крови, що все несли з півночі на південь аж до Азії свої мови й обичаї чужим народам… Треба б зовсім перестати балакати про те, що не може бути нічого такого, як рівність людей… рас, у їхній істоті, обдаруванні й цілях… Кожна поодинока раса мусить інакше думати й діяти, мусить інакше бажати й хотіти, ніж усі другі раси…».

«Глянути тепер на людей, – читаємо далі в «Лицарі…» – що їх вихлюпнув на пост державного проводу німецький переворот 1918 року й порівняти їх із мужами, які вибудували наш Райх і творили його, побіч (цих) людей». І далі: «Ключ до світової історії мусимо мати раніше в руках, заки зможемо творити щось ясного… Імперська ідея німців… повинна бути нордійською ідеєю, інакше не буде взагалі ніякого Райху.. Ми повинні расове питання ясно розвязати й, як відповідь, віднайти німецьку державу нордійської раси».