Доба націоналізму

До революційної ідеї й перепаленого нею оцього типу людей належить врешті ще одна суттєва познака кожної справжньої революції – без огляду на її наслідки; провід із певними якостями. Всі революційні рухи мають свій безпосередній початок у політичні сфері. Коли фони обмежуються тільки до неї самої, то залишаються в межах тільки політично-реформаторського руху. Є річчю проводу, чи рух зуміє охопити й другі вирішальні ділянки життя. Провід справжньої революції мусить уміти поширити революційну мету до постуляту – підпорядкувати новому законові зміст цілої доби в усіх її – політичних, суспільних і духових – прикметах. Останні десятиліття принесли нам приклад «революції» професорів 1848 р., що була тільки ідейною революцією поза сферою політичних реальностей, як і другий приклад «революції» парляментарних політиків, напр. березнева «революція» в Росії, 1918 року в Німеччині, – що хворіли знову протилежною хворобою.

Необхідно розрізнити революцію від револьти. Революція встряває з новими великими постулятами в біг історії й повертає його. Револьта, яка має щонайвище тільки найповерховніші прикмети справжньої революції – є нічим другим, як тільки чисто негативним рухом незадоволення, що саме з себе нездібне зродити великі цілі. Теж справжня революція проходить крізь стан незадоволення – бо вона дістає свої бойові імпульси теж із поведінки здискредитованих систем або, як у випадку поневоленої нації, з ворожої політики займанця. Але револьта не виходить поза стан незадоволення й бунту, бо вона – у відрізнення від духово заснованої революції, не в силі сама із себе плянувати щось, не кажучи вже – творити. Прикладом може бути револьта Пілсудського 1926 року.

Застановімося тепер над суттєвою різницею між руйнуючою й будуючою революцією. Взором розкладової революції є революція кінця XVIII ст. – сьогодні представляє такий самий приклад революція большевіцька. Як кожна справжня революція, розпочали обі вони бурхливими постулатами виключності, розмахом, що міг запалювати, імпульсами, що перетоплювали дотеперішнє, пориваючою пристрастю. Все ж пережили вкінці жахливе заломання й стали – в історичному впливі своїх ідей на власні суспільні тла – розкладовими по сьогоднішній день. Як це сталося?

Державно-суспільне будівництво є творчістю, що має метою здвигнення ясної організаційної будови, ясної гієрархії. Це вимагає від одиниці й від групи – обмежень, примусу над самим собою, законности, карности – отже визнання найпервіснішого закону державницького наставлення. Але власне суттєво познакою розкладової революції є те, що ідея, яка її опановує, являється у виді ідеольогії «свободи». Кличі, якою вона вербує собі прихильників, це не тільки спротив старій закостенілій чи національно-ворожій системі, але понад те – визов самому державно-творчому й заховуючому державу законові. Ославлений клич революції 1789 року – «свобода, рівність, братерство» – це фрази, які в свойому остаточному висновку ведуть до нівеляції. Проте ніяка політична спільнота, ніяка тривала форма людського життя не до подумання без гієрархії, без закона й обовязуючого ладу; держава й подібні до неї форми належать (своїми принципами включення одиниці в певний лад і підпорядкування) до найпервісніших установ людського рода. Проповідування свободи мусить, коли вірити в нього гаряче й до останніх висновків – вести до декомпозиції, до розпаду всяких суспільних повязань.

Ідеольогія «свободи» розвиває, як один із перших своїх виявів – нічим невгамовну спекуляцію на масі; демократична нота спільна всім розкладовим революціям. Кожна революція звязана з народними масами, які вона мусить перемінити в пристрасний чинний фактор. Але розкладова революція, під впливом ідеольогії свободи, віддає розбурханим масам «рішення в руки». Як і кожна революція, мобілізує вона свої сили до боротьби проти існуючої влади, але потім залишає накипаючий рух на поталу розвязаних інстинктів. Маса прагне сповнення усів можливих благодатей; в нахілі мас ловитися на міражі спекулювати дуже легко. Коли хтось накидає масам боротьбу проти існуючого авторитету певної системи, а не ставить їм ніякого нового авторитету, як обовязуючого обмеження – то це доводить до вибуяння спротиву законові й державі, проти порядку й організованности взагалі. Так переходять революції, що почалися під кличем необмеженої свободи, в хаосі деструктивних інстинктів. Настає анархія, яка поволі кличе на овид гильотину, веде до взаємного масового вимордування носіїв влади, що намагаються один одного привести під сокиру, бо ніяка з-поміж численних амбітних голов не вибивається на справжнього вождя.