Доба націоналізму

Тут водночас бачимо приклад тісно повязаної з кожним мітом, наставленої на емоціональність, обрядовости, якою так багаті всі націоналістичні революції. Чи то звязана з особою вождя чи з культом поляглих героїв, чи з тріюмфами боротьби – містика, романтика панують сьогодні в усіх націоналістичних рухах. Зокрема символіка прапору та гербу й там, де це можливо, – однострою (чорні, брунатні і т. д. сорочки) відіграє дуже важливу ролю.

Міт протиставляють сьогодні подекуди (напр. у Німеччині) ідеольогії. Ця остання, це, мовляв, примат думки й понять, по яким треба формувати дійсність. Міт це щось із чуда й одночасно примат живого життя над «поняттями». М. ін., коли ми застановимося над тим, в якому значенні в нас вживається слово ідеольогія, то прийдемо до переконання, то йде тут скорше про раціональний опис того ірраціонального, що складається на образи й емоції українського націоналізму. Самого міту ідеологією не назвемо. Тому слова «ідеольогія й програма українського націоналізму» не вичерпують цілости явища. Найважніше є те, зрештою, що українська національна революція має свої сильні міти – які дають їй її історичну силу.

4. ТВОРЧІСТЬ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

В усіх великих революціях новітнього часу повторюється два її типи: творчий і розкладовий. Наразі треба відповісти на питання: коли можна говорити взагалі про революцію, саму по собі, без огляду на її будуючу або розкладову силу?

В бурях кожної справжньої революції зударяються з собою історичні сили, тенденції двох епох, непримиримі життєві постуляти поколінь у вирішальному бою. Завжди йде тут про «або-або», завжди стоїть за розгорнутою боротьбою, що тривала може вже десятиліття у виді певних терть – доля, переконання про «грань двох епох». Отже коли десь в Андорі громадяни горлають на вулиці, або в південній чи середущій Америці відбувається один із безчисленних путчів, повалення якогось пануючого клану, зміна державної форми, стрілянина між військом і масами, барикади й т. п. – то все це може, щоправда, бути супровідним явищем революції, але само по собі це ще не справжня революція.

Справжня революція, це реалізація постуляту – безумовно змінити даний загально-духовий лад аж до глибини, як у його формах, так і в його попередніх життєвих передпосилках, та замінити його новими цінностями. Коли революції не вдається підпорядкувати свойому новому революційному законові ціле думання народу, його культурне наставлення, форми його духовости, вислів його політичного й соціяльного хотіння – а разом із цим теж різноманітність організацій, які дають можність діяти цим духовим, душевним і політичним функціям; коли їх не вдається перемінити мас, в їхньому найглибшому наставленні до теперішніх способів думання, коли вона не в силі надати часові нового обличчя – тоді вона не має право на назву революції. Щойно коли вона мобілізує найглибшу тугу й найпристрасніше хотіння нації для нової політично-духової мети й щойно коли вона змобілізувала для осягнення цієї мети націю в усіх її силах – політичних, культурних і духових – щойно тоді даний рух має революційний характер. Революція мусить принести нову ідею, яка була б у силі захопити людей на лад релігійного переконання, що для неї варта жертвувати все, а вмерти за неї є щастям і ласкою. Вона мусить запалити своїх прихильників до величезної надії, до віри, що гори повертає, що спалила б на попіл всю пасивність і недовірство, розумову осторожність і принципи в роді «моя хата скраю». Її постулат саможертви без решти й повного сприймання не як тягар, а як зов найшляхотніших чеснот.

Все це спрямовує революцію до виключності, до постуляту тотальности, передусім тотальности влади – але вже перед тим вона мусить бути наставленою на всеціле опанування певного, здібного до відданости, людського типа. Цей людський тип не думає про ніщо друге, як про своє революційне зобовязання (це може тільки холодним рибяче-кровним руховим міщухам видаватися «обмеженням індивідуальности»…). В зеніті всіх революцій – все одно чи в наслідках вони були будуючи чи руйнуючі – входили в гру найхоробріші сторони характеру; йшло про той людський ґатунок, в якому дрімає готовність до великої віри й здібність одчайдушної жертви. Рішаючими носіями революції є не сумнівні еґзистенції, що не мають нічого до втрачення й усе до вигравання. Правда теж, що й після правдивих виступають революційні «гієни». Але для вибраного революційного ґатунку людей, що був носієм революції – не є типовими ні аварурники, ні гієни, а ті, що дали революції етос – ті що їх пірвала стихія, ті що запалюють, ті, що творять… Їх стрічаємо однаково в будуючих як і руйнуючих революціях. Не від цього залежить до яких наслідків доходить революція. Коли вона правдива, себто така, що переорює, перевертає горі дном, що насичена ідеєю й наділена силою встрянути в хід історії, то, ці вибранці надають рухові вирішальних імпульсів – все одно, чи йде про революційні орди «інтернаціоналу» чи творчу революцію «Джіовінецци».