Добло і зло

— Ага… — Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.

Одним словом, перебинтувала я Кропив’яну ногу (вище коліна чомусь), наквацявши всередині бинта червоним лаком — щоби типу як кров. Молодець, дитина, на художню ходила. І Кропива пошкандибала до школи прямісінько на той третій урок, просто собі в лапи Юлі Марківни.

Я сиділа вдома і мені вже було ні до ковбаси, ані до порно. Я правильно перемотала касету, поклала її на належне місце і пішла спускати Кропив’яну ванну. За кілька хвилин я повернулася, аби її помити, і побачила щось таке, що вразило мене до кінця життя і дотепер лишається загадкою. Всенька ванна була вкрита коротесеньким, тонким чорним волоссям. Таким самим, як колись пізніше одного разу трапилося мені як домінантний наповнювач у ліверній ковбасі, купленій у тернопільському гастрономі. Я ще тоді питалася в Артима, чи точно цього не можна їсти.

Якщо я коли-небудь знайду Кропиву в її паризькому гетто, де вона вже купу років живе, я таки спитаю, що то за волосся було. А поки що мені й подумати про нього страшно.

Того дня Кропива повернулася до мене доста швидко. Якийсь там урок відмінили, чи що. Вона була зарьована й у повному відчаї, про що свідчила відсутність нашої воєнної пов’язки на нозі.

— Звідки, звідки вони про це взнали?! — ревла вона.

— Про шо?

— Ну шо я була в тебе, і шо ми дивилися то кіно…

— Шо?! З чого ти взяла, що вони знають про кіно?

— Ну бо Юля Марківна сказала, що якщо ми вже в такому віці цим займаємося, то що з нами буде потім. І що ії син… її син…

(Тут Кропива заходилася гірким плачем, тож довелося перечекати, аби взнати, що ж там її син.)

— Ну, що там її син?

— Що її син ніколи би не звернув уваги на таку дівчину-у-у-у!!! І ніколи би на такій не одружився!

Тю. Теж мені халепа. Здався нам її син. Але це зараз я так думаю, а тоді з переляку він і мені на мить здався прекрасним принцом. І я довго після того думала — який він, її син, такий весь розумний і гарний, і йому зрізали золоту медаль?..

Це вже я потім здогадалася, що Юля Марківна тоді не мала на увазі порнофільмів. Якщо, звісно, сама Кропива їй не розказала, чим ми займалися. Йшлося про банальне аморальне прогулювання уроків під моїм харизматичним началом.

А от її син так ніколи ні на кому й не одружився. Хоч і насправді був розумним, симпатичним хлопцем.

КАКТУС

— Знаєш, як розшифровується СССР? — питає мене Кріпчук, художник-самородок з Микуличина. Ми саме малюємо натюрморт з пишною червоною драпіровкою навколо глечика і мисок.

— Як?

— Сталін Срав Сиров Рибов.

— А-а…

Кріпчук був усього на два роки за мене старшим, але вже тоді, у школі мистецтв, на перших початках було ясно що він художник, а я пісатєль. Бо нормальні діти на художній займалися художеством. А придурки писали записки. Бажано крамольного змісту — час пубертату стукав у вікно.

В нас дуже довго була улюблена вчителька, Наталя Петрівна. Поганяло — Наташка. Нам чогось тоді здавалося, що вона мусить страшенно образитися й розізлитися, взнавши, як ми її називаємо. Так само ми думали і про шкільних вчителів на прізвиська «Аннушка» чи «Нінушка». Та ці вчительки мали би стрибати під стелю від щастя, що їх не називали, як деяких інших — Клізма, Тумбочка чи Кукурудза. (Правда, Нінушка з легкої руки нашого комп'ютерного покоління стала була Ніньзьою, але й тут їй несказанно повезло… Могли би назвати цю велику руську женщіну значно метафоричніше.)

Так от. Наталя Петрівна була справді крутою тьотькою. Вчила нас не просто малювати, як у всіх інших худобках, — інопланетян у скафандрах і пародії на портрети.

Вона нас вчила ВИЖИВАТИ. Тобто використовувати для творчості все, що попадалося під руку. Будь-який треш. Порвався в діда старий шкіряний плащ? Таскай його на художку. Використаєш у прикладній композиції. Розбилася ваза вдома? Неси. Склеїмо, буде модель для натюрмортів. Або просто черепки підуть в хід. В ту ж прикладну композицію. Ну, й так далі. Ми вчилися всім можливим народним промислам, враховуючи закони академічної композиції. Фундамент, погодьтеся, незлий. Навіть для таких кольорових кретинів і нездар, як я. Я вмію малювати й говорю французькою. Вміла би грати на піаніно — подала би заявку на внесення мене до каталогу істинно благародних дєвіц.

Наталя Петрівна була іронічною і нікому не втирала соплі. А справедливість відчувала інтуїтивно. Сам почав нюняти — сам заспокоїшся. Якщо тебе хтось до цього довів і ніяк не заспокоїшся самому — такого можна виставити.

— Крайлюк! — гаркала Наталя Петрівна. — Зараз виставлю!

Нас виставляли рідко, але ми цього боялися. Цієї задверної невідомості. В неї можна було канути одного разу, і не ясно, що далі.

Коротше, строго нас тримали. Інколи, правда, траплялися в Наталі Петрівни напади демократичності. Ми їх боялися ще більше, ніж «виставлю за двері», бо тут пахло якимось підступом. Так нам здавалося.

— Що, дітиська, — казала одного разу вчителька. — Є ж у мене клікуха. Ну признайтеся, є?

Ми мовчали й червоніли. Ясно, шо є.