Доктор Фаустус

Двадцять шість років тому відраза до самовпевнено-доброчесного патякання буржуа, що гучно називав себе «сином революції», переважила в моєму серці страх перед неладом і спонукала мене бажати того, чого якраз не бажав він: щоб моя переможена країна прихилилася до своєї сестри в стражданні, Росії,— причому я був готовий прийняти, навіть схвалити соціальні перетворення, що могли б виникнути з такого товаришування. Російська революція вразила мене, й історична перевага її принципів над принципами держав, під владою яких ми опинилися, не викликала в мене жодних сумнівів.

Відтоді історія навчила мене дивитися на наших тодішніх переможців, які знов переможуть нас у союзі зі східною революцією, іншими очима. Це правда: певні верстви буржуазної демократії, і тоді, й тепер, мабуть, дозріли до того, що я назвав владою покиді,— вони готові до спілки з нею, аби лише зберегти свої привілеї. Проте серед них з'явилися вожді, що, так само, як я, син гуманізму, вбачали в цій владі найгірше з усього, що можна було накинути людству, і підняли свій світ на смертельну боротьбу з нею. Мало того, що ці люди заслуговують на велику вдячність, їхні вчинки доводять ще й те, що демократія західних країн, хоч як відстали від часу її інституції, хоч яке несприйнятливе до всього нового й необхідного її уявлення про волю, все-таки в основному стоїть на позиції людського поступу, прагнення до вдосконалення суспільства й за своєю природою здатна до оновлення, покращення, омолодження, до переходу в стан, який більше відповідає вимогам життя.

Усе це — зауваження на берегах. Те, що я тут пригадую як біограф,— це падіння авторитету монархічної мілітаристської держави, яка так довго була для нас звичною формою життя, падіння, що почалося з передчуття поразки й остаточно відбулося, коли та поразка настала, це її крах, відставка і, в умовах невилазних злиднів і дедалі більшого знецінення валюти,— невідома досі можливість обговорення проблем, абстрактна воля, якесь жалюгідне й незаслужене доростання до громадянської самостійноті, розпад так довго утримуваної на дисципліні державної структури на купу застряглих у дебатах, позбавлених володаря підданців. Це не вельми втішне видовище, і я не перебільшу, коли вживу слово «болісні», означаючи враження, які лишилися в мене від зборів повсюдно утворюваних тоді «Рад людей розумової праці» і т. д., що їх я як цілком пасивний їхній учасник спостерігав у залах мюнхенських готелів. Якби я писав роман, то за своїми гіркими спогадами, певне, досить рельєфно змалював би ті безглузді, страхітливі збори, де якийсь письменник-белетрист не без грації, навіть по-сибаритському, наче про щось миле й домашнє, говорив на тему «Революція і людяність», чим розпочав вільну, занадто вільну, плутану й безладну дискусію, в якій узяли участь найхимерніші типи, що тільки в таких випадках і з'являються на світ Божий, блазні, маніяки, живі привиди, злісні інтригани й доморослі філософи. Там виголошували промови за людяність і проти неї, за офіцерів і проти них, за народ і проти нього. Якась дівчинка проказала вірша, якомусь чоловікові в сірій шинелі вперто не давали прочитати рукопис, який починався звертанням: «Любі громадяни і громадянки!» — і якого напевне вистачило б на цілу ніч; якийсь лютий студент-старшокурсник запекло громив усіх попередніх ораторів, не вважаючи за потрібне ознайомити збори зі своєю власною, позитивною програмою, і так далі.

Слухачі кидали брутальні репліки і взагалі поводилися по-дитячому, галасували, немов знавіснілі, президія не могла дати ладу, повітря було жахливе, і наслідок зборів дорівнював нулеві, якщо не менше. Озираючись на всі боки, я питав себе, чи тут, крім мене, ще хтось так страждає, і зрадів, коли нарешті опинився на вулиці, де вже кілька годин не ходили трамваї і тишу зимової ночі порушували якісь, мабуть, випадкові, постріли.