У той час йому були приписані крижані компреси на голову та обливання її холодною водою вранці, і ці процедури діяли краще, ніж попередні, хоч теж були тільки паліативними засобами, які полегшували біль, але не давали підстав говорити про одужання: тривожний стан не минав, напади періодично поверталися, і хворий казав, що їх би вже якось витримував, коли б не інша мука, що не полишала його в проміжках між ними,— постійний біль і тиск у голові та в очах і невимовна скутість від потилиці до п'ят, яка, видно, поширювалась і на органи мови, бо хворий, усвідомлював він це чи ні, інколи насилу ворушив губами й вимовляв слова важко й невиразно. Мабуть, він таки не помічав цього, бо розмовляв, незважаючи ні на що, але, з іншого боку, в мене часом складалося враження, що він просто-таки з задоволенням користувався своєю недорікуватістю, щоб не чітко й не зовсім зрозуміло, наче зі сну, говорити речі, які, на його думку, можна було виповісти тільки в такий спосіб. Так він провадив зі мною розмову про русалоньку з Андерсенової казки, яку надзвичайно любив, а особливо захоплювався справді чудовим описом огидного лігва морської відьми за бурхливим виром, серед лісу поліпів, куди тужлива дитина зважилась забратися, щоб замість риб'ячого хвоста здобути людські ноги і, може, завдяки коханню чорноокого королевича — сама вона мала очі «сині, як найглибше озеро»,— таку, як у людей, безсмертну душу. Він бавився порівнянням гострого, немов від ножа, болю, який ладна була терпіти від кожного кроку на білих штучних ніжках німа красуня, із власною ненастанною мукою, називав русалоньку своєю сестрою у горі безцеремонно виставляючи, проте, в реально-гумористичному світлі її поведінку, її впертість, її сентиментальну тугу за світом двоногих, світом людей.
— Це починається відразу з культу мармурової статуї, що опинилася на морському дні,— сказав він,— з хлопчика, явно торвальдсенівського254
, надто великі недозволені почуття він у неї викликав. Бабусі треба було відібрати в онуки цю забавку, а не дозволяти їй ще й садовити рожеву плакучу вербу на синьому піску. Надто багато волі їй давали з самого малку, а потім уже тугу за істерично ідеалізованим вищим світом і за «безсмертною душею» годі було погамувати. Безсмертна душа — навіщо вона їй? Безглузде бажання! Набагато спокійніше знати, що після смерті станеш морською піною, як маленькій мрійниці судилося від природи. Порядна русалка спокусила б на мармурових сходах його палацу того тупоголового королевича, що нездатен її поцінувати й на її очах одружується з іншою, затягла б його у воду й ніжно втопила, а не підпорядковувала б свою долю його дурості. Мабуть, якби вона мала природжений риб'ячий хвіст, а не болючі людські ноги, він би кохав її набагато палкіше.І діловито, безперечно, жартуючи, але з насупленими бровами, невиразно, насилу ворушачи неслухняними губами, він почав говорити про естетичні переваги русалчиної постаті над схожою на вила людською, про чарівну лінію переходу жіночих стегон у вкритий гладенькою лускою, дужий і гнучкий, створений для швидких, вправних рухів риб'ячий хвіст. Він запевняв, що в русалок немає нічого потворного, звичайно властивого міфологічним комбінаціям людського з тваринним, і вдавав, ніби взагалі не бачить тут поняття міфологічної фікції; в сирені, мовляв, є довершена і найчарівніша органічна реальність, краса й необхідність, як видно з жалюгідного, декласованого стану русалоньки після того, як вона купила собі ноги, за що ні від кого не заслужила вдячності, бо риб'ячий хвіст — безперечна частка природи, що з вини тієї природи опинилася в русалки, якщо це її вина, в що він, Адріан, не вірить, ба навіть краще знає, чия це вина, і так далі.