Доктор Фаустус

Сенаторша Роде також, звичайно, подеколи приходила сюди зі свого переповненого міщанськими меблями притулку, щоб довідатись про Адріанове здоров'я в пані Нічичирк, якщо вже їй не вдавалося побачити його самого. Коли Адріан її приймав або коли вони зустрічалися поза домом, вона йому розповідала про своїх дочок, прикриваючи губами, як сміялася, щербину в передніх зубах, бо й це, не лише коси на чолі, завдавало сенаторші тепер клопоту і спонукало її уникати людей. Клариса, казала вона, дуже любила свій артистичний фах і втішалася працею в театрі, незважаючи на деякий холодок публіки, чіпляння критики й жорстоке зухвальство того чи іншого режисера, що намагався зіпсувати їй настрій, гукаючи з-за лаштунків: «Темп! Темп!» — коли вона з задоволенням доводила до кінця якусь сольну роль. Її дебютний ангажемент у Целле скінчився, а наступним вона не піднялася вище: грала тепер молодих коханок у далекому Ельбінзі, в Східній Пруссії, але мала надію отримати місце на заході, а саме, в Пфорцгаймі, звідки вже був один крок до кону в Карлсруе чи Штутгарті. Якщо вже робиш артистичну кар'єру, то важливо не застрягнути в провінції, а вчасно зачепитися в театрі якогось великого міста або на приватній столичній сцені, що має певний вплив на духовне життя країни. Клариса сподівалась домогтися цього. Але з її листів, принаймні з адресованих сестрі, випливало, що її успіхи мали радше особистий, тобто еротичний, аніж мистецький характер. Чимало енергії їй доводилося витрачати на те, щоб холодно, глузливо відхиляти домагання залицяльників, з якими ті на неї напосідалися. Не просто матері, а Інес вона написала, що якийсь багатий власник крамниці, правда, вже старий, але ще пристойний на вигляд і при силі, хотів зробити її своєю коханкою, обіцяючи їй розкішне помешкання, власний екіпаж і туалети,— якби вона погодилась, то й режисерові з його нахабним «Темп! Темп!» заціпило б, і критика заспівала б інакшої, але вона була надто горда, щоб будувати своє життя на таких підвалинах. Їй ішлося про свою особистість, а не про свою особу, крамар дістав відкоша, а Клариса поїхала в Ельбінг наново розпочинати боротьбу.

Про свою мюнхенську дочку Інститоріс сенаторша розповідала скупіше: та ж бо начебто жила нормальніше й певніше, не так тривожно й ризиковано, якщо дивитися поверхово, а пані Роде явно хотілось дивитися саме так, тобто вона зображала заміжжя Інес щасливим, в чому, звичайно, була чимала пайка добромисної поверховості. Тоді саме народилися близнята, і сенаторша зі щирим зворушенням говорила про цю подію — про трьох білявеньких пестунок, яких вона часом відвідувала в їхній ідеальній дитячій кімнаті. Вона гордо й наполегливо хвалила свою старшу дочку за бездоганний лад у її домі, який та непохитно зберігала, незважаючи на вкрай несприятливі обставини. Важко було збагнути, чи справді вона не знала того, про що гуло ціле місто,— історії зі Швердтфегером, чи тільки вдавала, що нічого не знає. Адріан, як читачеві вже відомо, завдяки мені про все це довідався. Одного разу — диво дивне — він почув про цей роман навіть від самого Рудольфа.

Під час загострення хвороби нашого приятеля скрипаль виявив себе надзвичайно співчутливим, вірним і відданим, здавалося, що він хоче у зв'язку з цією подією показати, як багато для нього важить Адріанове добре самопочуття і його прихильність, ба навіть у мене склалося враження, що він вирішив скористатися Адріановим страдницьким, безсилим і, як він, мабуть, вважав, до певної міри безпорадним станом, щоб, мобілізувавши всю свою незламну, підсилену великим особистим чаром послужливість, перебороти його холодну замкнутість, іронічну неприступність, яка з більш або менш поважних причин чи то зачіпала Рудольфа, чи то кривдила, чи вражала його самолюбство, чи справді ранила його почуття,— бог його знає, як там воно було! Коли говориш про Рудольфову вдачу, в якій горує пристрасть до залицяння,— як про неї належить говорити,— є небезпека сказати більше, ніж менше. Але не можна сказати й надто мало, і для мене особисто ця вдача, кожен її вияв, завжди поставала в світлі якогось цілком наївного, дитинячого, ба навіть казкового демонізму, що, здавалося мені, часом весело прозирав у його дуже гарних синіх очах.