Доктор Фаустус

Одне слово, як я сказав, Швердтфегер брав близько до серця Адріанову недугу. Він часто питав по телефону пані Нічичирк, як хворий себе почуває, і казав, що хотів би відвідати його, якщо тільки той може такі відвідини витримати і якщо це хоч трохи розважить його. Невдовзі, коли хвороба трохи відлягла, йому дозволили приїхати. Він симпатично продемонстрував, як його втішила зустріч, на початку своїх відвідин двічі назвав Адріана на «ти» і аж за третім разом, коли той не пішов йому назустріч, виправився і перейшов на «ви», задовольнившись звертанням на ім'я. Адріан, наче для того, щоб потішити його, і задля спроби теж часом називав його на ім'я, вживаючи, правда, не інтимно-здрібнілу його форму, як усі в розмові зі Швердтфегером, а повну, тобто Рудольф, але відразу ж знов переходив на прізвище. До речі, він привітав скрипаля з великим успіхом, якого той останнім часом досяг. Він дав самостійний концерт у Нюрнберзі й чудовим виконанням сюїти мі-мажор Баха (для самої скрипки) здобув схвальні відгуки публіки і преси. Наслідком цього був виступ солістом на одному з мюнхенських академічних концертів, де всім надзвичайно сподобалася його чиста, правильна, технічно досконала інтерпретація Тартіні255. З його слабким звуком змирилися. Він міг надолужити цю ваду своїми музичними (та й людськими) якостями. Його призначення на посаду концертмейстера цапфенштесерського оркестру, яке звільнилося, бо попередник Руді хотів цілком присвятити себе педагогічній діяльності, було, незважаючи на його молодість,— а він мав вигляд багато молодшого за свій вік і навіть якимось дивом молодшого, ніж на початку мого знайомства з ним,— це почесне призначення було тепер вирішеною справою.

З усім тим Руді здавався пригніченим певними обставинами свого особистого життя — зв'язком з Інес Інститоріс, про який він довірливо розповів віч-на-віч Адріанові. А втім, вислів «віч-на-віч»— не цілком правильний, він не віддає всіх обставин, бо розмова відбувалася в затемненій кімнаті й Руді з Адріаном або взагалі не бачили один одного, або бачили дуже невиразно, що, безперечно, підбадьорювало Руді й через що йому легше було признаватися. То був надзвичайно ясний, сонячно-блакитний, білосніжний січневий день 1919 року, і в Адріана зразу після Рудольфового приїзду, після перших вітальних слів надворі так заболіла голова, що він попросив свого гостя посидіти з ним бодай трохи в темряві, яка, він уже знав, діяла на нього добре й заспокійливо. Отже, вони із зали з Нікою, де були спершу розташувалися, перейшли до абатського покою і віконницями та завісами так затулили його від світла, що в ньому запанувала знайома вже мені пітьма: спочатку очі взагалі нічого не бачили, а потім починали розрізняти нечіткі обриси меблів і тьмяний, відблиск на стінах зовнішнього світла, яке ледь пробивалося знадвору. Адріан, сівши у своє оксамитове крісло, ще раз проказав у темряву вибачення за таку пропозицію, але Рудольф, влаштувавшись на саванаролівському стільці коло письмового столу, цілком її схвалив. Якщо Адріанові від цього легше,— а він дуже добре може уявити собі, як така темрява має допомагати,— то йому також нічого кращого не треба. Говорили вони приглушено; майже тихо, і через Адріанів стан, і тому, що в темряві мимоволі притишуєш голос. Пітьма навіть викликає бажання помовчати, припинити розмову, але Швердтфегерове дрезденське виховання і світська школа не зносили пауз, він без угаву балакав, не давав розмові завмерти, незважаючи на те, що не знав реакції слухача, як звичайно в темряві. Вони торкнулися відчайдушного політичного становища, боїв у Берліні, потім зайшла мова про найновішу музику, і Рудольф дуже чисто просвистів щось із «Ночей в іспанських садах» де Фальї256 і з сонати для флейти, скрипки й арфи Дебюссі. Далі просвистів ще бурре з «Love's Labour's Lost» в цілком правильній тональності, а зразу після нього — комічну тему собачки, що плаче, з п'єси для лялькового театру «Про безбожне лукавство», не маючи змоги з'ясувати, чи Адріан задоволений цим, чи ні. Нарешті він зітхнув і сказав, що йому тепер зовсім не до свисту, в нього тяжко на серці, чи, якщо не тяжко, то принаймні сердито, прикро, неспокійно, тривожно, отже, все-таки тяжко. Чому? Відповісти на це, звичайно, не легко, навіть не випадає таке говорити, хіба що приятелеві, з яким не так суворо дотримуються заповіді скромності, кавалерської заповіді, яка наказує тримати в таємниці любовні пригоди і яку він, звичайно, завжди виконує, він же не базікало. Але й не тільки кавалер, дуже помиляється той, хто уявляє собі його лише таким — недалеким дженджиком і селадоном, це ж просто жах. Він людина й митець, і йому чхати на кавалерську скромність, тим більше, що той, із ким він розмовляє, напевне все знає, бо про це говорить цілий світ. Одне слово, йдеться про Інес Роде, чи, пак, Інститоріс, і про його стосунки з нею, в які він зайшов не зі своєї вини.