Доктор Фаустус

Не тільки з гострим болем «русалоньки» порівнював Леверкюн, перебуваючи в найтяжчому стані, свою муку; він часом уживав у розмові ще один, напрочуд наочний і точний образ, про який я згадав, коли через кілька місяців, навесні 1919 року, хвороба де й ділася, і його дух, немов фенікс, злинув до безмежної волі й дивовижної могутності рвійної, щоб не сказати — непогамовної, принаймні нестримної, бурхливої, майже безоглядної творчості, причому саме цей образ відкрив мені, що й той, і той стан, пригнічений і піднесений, внутрішньо не були розмежовані, чітко відділені один від одного, а один започатковувався в другому, до певної міри вже визрівав у ньому,— як, навпаки, смуга здоров'я і творчості, що наставала потім, була не порою суцільного задоволення, а, по-своєму, також порою неспокою і тривоги, болісного борсання і пригніченості... Ох, як я погано пишу! Прагнення сказати все зразу хвилею заливає мої речення, відганяє їх від думки, яку вони хотіли висловити, і здається, що, ухилившись убік, вони вже згубили її з очей. Добре, що я перехоплюю в читача критику. Але я тому такий квапливий і розгублюю свої думки, що хвилююся, згадуючи той час, про який розповідаю, період краху німецької авторитарної держави з його далекосяжною волею обговорень, що затягла у свій вир і мій інтелект, бомбардуючи мій світогляд новими думками, які не так легко було засвоїти. Почуття, що скінчилась доба, яка охоплювала не лише дев'ятнадцяте сторіччя, але й сягала в давнину, до кінця середньовіччя, до часу руйнування схоластичних зв'язків, емансипації індивідууму, народження волі, доба, яку я, власне, мав би вважати своєю другою духовною вітчизною, одне слово, доба буржуазного гуманізму, почуття, що вибила її остання година, життя міняється, світ вступає під нове, ще безіменне сузір'я,— це почуття, що спонукало до величезної настороженості, викликане, правда, не кінцем війни, а ще її початком, через чотирнадцять років після зміни сторіч, і було основою того приголомшення, страху перед долею, який тоді охопив таких, як я. Тож не диво, що нищівна поразка загострила це почуття до краю, а так само не диво, що в переможеній країні, якою була Німеччина, воно ґвалтовніше опановувало людей, ніж у народів-переможців, чий душевний стан, якраз завдяки перемозі, пересічно був набагато консервативніший. Війна їм аж ніяк не здавалася таким глибоким, вирішальним історичним переломом, як нам, вони вбачали в ній прикре порушення ладу, яке щасливо скінчилося й після якого життя піде своєю звичайною колією. Я заздрив їм, особливо Франції, що завдяки перемозі досягла бодай ілюзорного виправдання й утвердження своєї консервативно-буржуазної духовної конституції і з перемоги змогла винести почуття безпеки в класично-раціональній царині. Безперечно, по той бік Рейну я тоді почував би себе краще й затишніше, ніж у нас, де, як уже сказано, мій світогляд з усіх боків облягало багато нового, приголомшливого і страхітливого, яке моє сумління наказувало пізнати і зрозуміти,— і тут я згадую безладні вечірні суперечки у швабінзькому помешканні такого собі Сикста Кридвіса, з яким я познайомився в салоні Шлагінгауфенів. Потім я до нього повернуся, а тут лише попередньо скажу, що збори й інтелектуальні дебати, які відбувалися в нього і в яких я часто брав участь з самої лише сумлінності, добре таки набридли мені,— а одночасно я з теплого дружнього почуття всім своїм серцем, глибоко схвильованим і часто нажаханим, був присутній при народженні твору, не позбавленого якогось сміливого і пророчого зв'язку з тими дебатами, тільки вони там були перенесені у вищу, творчу площину... Якщо я додам до цього, що з усім тим я ще й мав виконувати свої викладацькі обов'язки і дбати про родину, то легко буде зрозуміти моє тодішнє перенапруження, яке, разом із недостатнім харчуванням, добре позначилося на моїй вазі.

Це теж сказане лише для характеристики того скороминущого, небезпечного часу, а, звичайно ж, не для того, щоб привернути увагу читача до моєї нецікавої особи, якій у цих спогадах належить тільки другорядне місце. Я вже висловлював свій жаль з приводу того, що через мій оповідацький запал складається враження, ніби моя думка перескакує з одного на друге. Але це хибне враження, бо я пильно стежу за ходом своїх міркувань і не забув, що хотів навести друге влучне й значуще порівняння, яке я, крім того з «русалонькою» почув від Адріана під час його тяжкої хвороби.