Доктор Фаустус

— Я зайшов у них не зі своєї вини, Адріане, повір... повірте мені! Не я її спокусив, а вона мене, і той недорослий Інститоріс дістав свої роги, якщо скористатися цим дурним висловом, тільки завдяки їй, а не завдяки мені. Що б ви зробили, якби жінка вчепилася у вас, немов потопельниця, захотіла неодмінно зробити вас своїм коханцем? Залишили б у неї в руках її верхній одяг і дременули?

Ні, цього вже не зробиш, тут знов-таки є свої кавалерські заповіді, які не можна порушити, та ще й жінка гарна, хоч краса її і якась фатальна, страдницька. Але ж і в ньому, неспокійному і часто невеселому митцеві, також є щось фатальне й страдницьке, він зовсім не вітрогон або такий собі коник-стрибунець, чи за кого там ще його мають. Чого тільки Інес про нього не думає, і все не те, а це ставить їх у двозначні стосунки, наче такі стосунки вже самі собою не двозначні через дурні ситуації, в які весь час потрапляєш, через вимушену обережність в усіх значеннях цього слова. Інес легше заплющувати на все це очі з тієї простої причини, що вона палко кохає,— йому тим легше сказати про це, що її кохання засноване на хибних уявленнях про нього. Програє він, той, хто не кохає.

— Я ніколи не кохав її, признаюся відверто, завжди ставився до неї по-братському, по-товариському, і якщо далеко зайшов із нею, якщо ці дурні стосунки, за які вона чіпляється, й досі ще тягнуться, то все це тільки через моє кавалерське почуття обов'язку.

Він повинен по секрету сказати ще ось що: коли пристрастю, просто-таки відчайдушною пристрастю охоплена жінка, а чоловік лише виконує свій кавалерський обов'язок, у цьому є щось неприємне, навіть принизливе. Це якось спотворює акт оволодіння і призводить до прикрої переваги в коханні з боку жінки, тож Інес, він мусить сказати це, поводиться з ним і з його тілом так, як, власне, годилося б поводитись чоловікові з жінкою,— до чого ще й долучаються її хворобливі, судомні і, головне, цілком безпідставні ревнощі, які претендують на неподільне володіння його особою, безпідставні, як він уже сказав, бо з нього цілком досить і її, бракувало, щоб ще хтось так у нього вчепився, і його невидимий візаві навряд чи може собі уявити, яка це для нього втіха — саме за таких обставин мати близького приятеля, чоловіка високого інтелектуального рівня, якого дуже цінуєш, обмінюватися з ним думками, прилучатися до його зацікавлень. Про нього, Рудольфа, здебільшого мають хибну думку: йому куди приємніше вести розмову, в якій і помудрішаєш, і навчишся чогось, із таким чоловіком, ніж теревенити з жінками; авжеж, якби йому довелося давати характеристику самому собі, то він, добре подумавши, назвав би себе натурою платонічною.

І раптом, наче для того, щоб проілюструвати щойно сказане, Руді завів мову про омріяний скрипковий концерт, який Адріан написав би для нього, спеціально для нього, якщо можна, з винятковим правом виконання,— це його найпалкіше бажання!

— Ви мені потрібні, Адріане, щоб я піднявся, вдосконалився, став кращий, якоюсь мірою очистився від інших нашарувань. Даю слово, що це правда, ніколи ще в мене не було пекучішої потреби. І той концерт, який я хочу випросити у вас,— тільки сконцентрований, я сказав би, символічний вияв цієї потреби. У вас він вийшов би чудовий, багато кращий, ніж у Деліуса257 і Прокоф'єва, з нечувано простою, пісенною першою темою в експозиції і поверненням її після каденції,— це завжди найкраще місце в класичному концерті для скрипки, коли перша тема поновлюється після сольної акробатики. Але вам зовсім не обов'язково так робити, ви можете взагалі обійтися без каденції, це ж бо пережиток, ви можете відкинути всі умовності, 1 поділ на частини також. Не треба ніяких частин, про мене, то нехай аллегро мольто стоїть хоч посередині,— справді сатанинські трелі, жонглювання ритмом, на яке лише ви здатні,— а адажіо можна пересунути на кінець як апофеоз, або хай усе буде традиційніше, не таке умовне, принаймні я подав би його так, що в людей сльози стояли б в очах. Я б так зжився з вашою музикою, що й уві сні міг би її заграти, плекав і леліяв би кожну її ноту, як мати, бо я був би її матір'ю, а батьком були б ви: то була б немовби наша дитина, платонічна дитина, так, наш концерт, у ньому справді втілилося б усе моє розуміння платонічного...