Доктор Фаустус

Хай вибачать мені, вченій людині, коли я, пробуючи говорити про твір, моторошно близький мені, порівнюю його з давніми, всім відомими пам'ятками культури. Це все для заспокоєння, якого я ще й тепер потребую, коли говорю про нього, як потребував тоді, коли злякано, здивовано, пригнічено, гордо спостерігав, як він виникав,— то було переживання, що хоч, мабуть, і відповідало моїй відданій любові до його творця, але, властиво, перевищувало мої духовні можливості, я аж тремтів з хвилювання. Після недовгої пори опору і приховування він відкрив товаришеві дитинства доступ до своєї праці, і під час кожних відвідин Пфайферінга — а я, звичайно, їздив туди якомога частіше, майже щоразу на суботу й на неділю,— мені вдавалося прослухувати все нові шматки того, що він творив: додатки й матеріал для подальшої обробки часом неймовірного обсягу, тож, особливо як брати до уваги підпорядковану суворим законам духовну й технічну складність фактури, людина, звикла до помірного, по-міщанському спокійного темпу праці, могла тільки тихо жахатися. Так, визнаю, що чи не головною причиною мого, може, й наївного, я б сказав, природного страху перед тим твором була просто-таки моторошна швидкість, з якою він виник,— в основному за чотири з половиною місяці, за час, який, властиво, був би потрібен тільки для того, щоб написати його, тобто машинально переписати.

Як я бачив і як він сам признавався, цей чоловік жив тоді під владою вкрай напруженого натхнення, що не стільки ощасливлювало його, скільки висотувало йому силу і змучувало його, коли проблиск і накреслення проблеми, композиторського завдання, як колись його розуміли, ототожнювалися з його розв'язанням у миттєвому осяянні, під час якого творець ледве встигав чи то пером, чи олівцем угнатися за швидкоплинними ідеями, що не давали йому спокою, робили своїм рабом. Ще дуже знесилений, він працював по десять годин на добу і більше, дозволяючи собі лише коротку перерву, щоб пообідати й часом пройтися навколо Довгого Кадовба й до Сіонської гори. Ті квапливі прогулянки дужче скидалися на спробу втекти, ніж на відпочинок, і були, як свідчила його хода, то швидка аж до підбігу, то знов уповільнена, тільки іншою формою заглиблення у працю. Перебуваючи суботніми вечорами в його товаристві, я не раз бачив, як важко йому опанувати себе, продовжити перепочинок, якого він свідомо шукав, розмовляючи зі мною на звичайні, неістотні теми. Я бачу, як він, що досі сидів у недбалій позі, зненацька випростується, як застигає і насторожується його погляд, рот ледь розтуляється, а на щоках проступає, лякаючи мене, рум'янець, немов під час нападу хвороби. Що то було? Одне з тих мелодійних осяянь, що в той час, я не побоюся сказати, опосідало його, даючи слово силам, про які я нічого не хочу знати,— визрівання в його душі однієї з тих могутніх за своєю пластичністю тем, якими рясніє цей апокаліпсичний твір і з яких у ньому зразу ж збивали запал, піддавали їх обробці, так би мовити, брали в шори, упорядковували, використовували як будівельний матеріал композиції? Я бачу, як він, мурмочучи: «Кажи далі! Чуєш, кажи далі!» — підходить до письмового столу, начеркує оркестрову партію так рвучко, що просто-таки оре пером пожмаканий аркуш паперу, і з гримасою — не пробую визначити її вираз, але, по-моєму, вона псувала мудру й горду красу його обличчя,— дивиться туди, де, може, накиданий страхітливий хор людства, яке, спотикаючись, падаючи, потрапляючи під копита, тікає від чотирьох вершників, чи занотований жахливий крик птаха-вісника, наданий звукові фагота, що глузливо мекає, мов коза, чи записаний антифонний спів, який із першого разу, коли я його почув, глибоко запав мені в душу,— сувора фуга для хору на слова Єремії:

Чого ж нарікає людина жива?267

Нехай скаржиться кожен на гріх свій.

Пошукаймо доріг своїх та дослідімо

і вернімось до Господа!

.........

Споневірились ми й неслухняними стали,

тому не пробачив ти нам,

закрився ти гнівом і гнав нас,

убивав, не помилував.

.........

Сміттям та огидою нас ти вчинив

між народами.

Я називаю цю річ фугою, і вона справді звучить як фуга, хоч тут і немає докладного повторення теми, а вона розвивається разом із розвитком цілого, тож стиль, якому начебто підпорядковується композитор, розпадається і якоюсь мірою доходить до абсурду,— що, зі свого боку, трохи нагадує архаїчну форму фуги в деяких добахівських канцонах268 і річеркаре269, де тема фуги не завжди чітко визначена й витримана.

Ось куди Адріан дивився. Він хапав нотне перо, потім відкидав його, мурмотів: «Добре, відкладу на завтра»,— і, ще й досі з почервонілим чолом, повертався до мене. Та я знав чи принаймні побоювався, що він не дотримає свого слова «відкладу на завтра», а, тільки-но я піду, сяде до столу й опрацює те, що так несподівано сяйнуло йому посеред розмови, щоб потім, з допомогою двох пігулок люміналу, зробити свій короткий сон бодай глибоким, а на світанку почати все наново. Він цитував:

Прокинься, арфо, і ти, цитро,270

я будитиму досвітню зорю!