Доктор Фаустус

Піду ще далі й признаюся, що, властиво, я ні до кого з учасників круглого столу не мав справді теплого почуття й цілковитої довіри,— хіба що за винятком Гельмута Інститоріса, який теж бував там і з яким, завдяки його дружині, я мав товариські стосунки, хоч, правда, його особа викликала в мене прикрі асоціації іншого плану. А втім, хтозна, що я міг мати проти доктора Унруе, Егона Унруе, філософа-палеозоолога, який у своїх працях дуже дотепно пов'язував відомості про викопних тварин і скам'янілі рештки їх з поясненням і науковим підтвердженням прадавніх легенд, тож його вчення, такий собі, сказати б, витончений дарвінізм, надавало реального змісту всьому тому, в що насправді давно вже перестало вірити освічене людство. То звідки ж у мене взялося таке недовір'я до цього невтомного у своїх наукових пошуках мислителя? Чи до професора Георга Фоглера, історика літератури, що створив славнозвісну історію німецького письменства з погляду її приналежності до окремих галузок народу, в якій, отже, письменника трактовано й оцінювано не як просто письменника й універсально розвинутий інтелект, а як залежний від особливостей крові і грунту чистий продукт свого реального, конкретного, специфічного закутку, що творить його і в ньому знаходить підтвердження свого існування? Адже все це було зроблене дуже чесно, мужньо, солідно й заслуговувало на добре слово критики. Так само важко було пояснити, чому на мене справляв неприємне враження інший гість Кридвіса, історик мистецтва й дослідник Дюрера професор Гільген Гольцшуер, а надто постійний відвідувач тих зібрань поет Данієль Цур Геге, худорлявий чоловік років тридцяти в чорному, застебнутому на всі ґудзики, наче у священика, костюмі, з профілем хижого птаха. Він мав звичку, нервово, наполегливо притупуючи носком черевика, владним тоном виголошувати фрази на кшталт ось якої: «Так, так, непогано, звичайно, непогано, це можна сказати!» А ще він любив схрещувати руки на грудях або по-наполеонівському засовувати одну руку за борт сурдута. Тереном його поетичних візій був світ, який тримав у страхові й покорі, здобувши його внаслідок кривавих виправ, чистий дух,— про це мовилося в єдиному, по-моєму, творі Цур Геге, написаному, правда, на досить високому художньому рівні: в «Закликах», лірико-риторичному виверженні сибаритського тероризму, що з'явилися друком іще до війни на папері ручного виробу. Виголошувала ті заклики істота на ім'я Christus imperator maximus*, згусток енергії, командир, що набрав собі готове йти на смерть військо, щоб підкорити ним земну кулю, і виголошував схожі на військові накази звернення, з насолодою ставив жорстокі умови, закликав до злиднів і цнотливості й не переставав владно, брутально вимагати безоглядної, безмежної покори. «Солдати!— закінчувалась поема,— я віддаю вам на поталу світ. Плюндруйте його!»

* Христос, найбільший володар (латин.).

Все це було «красиве» і страшенно хизувалося своєю «красою»; воно було «красиве» тією жорстокою і абсолютною, безсоромно егоїстичною, глумливою, безвідповідальною красою, яку саме поети й дозволяють собі,— зухвалішої поетичної сваволі за цю мені не траплялося ніколи. Гельмутові Інститорісу, звичайно, вона дуже подобалась, але й серед інших гостей цей автор та його твір користувалися неабиякою пошаною, і моя антипатія до них обох була не цілком упевнена в собі, бо усвідомлювала свій зв'язок з моєю загальною неприязню до кридвісівського кола та його надмірних культурно-критичних претензій, познайомитися з якими мене все-таки спонукало почуття духовного обов'язку.