Доктор Фаустус

Я хочу дати наочну картину тієї веселості, що так пригнічувала мене. Нікого не здивує, що в бесідах того культурно-критичного авангарду значну роль відігравала книжка, яка вийшла за сім років до війни,— «Réflexions sur la violence»* Сореля273. Наявне в ній невблаганне пророкування війни й анархії, визначення Європи як терену воєнних катаклізмів, твердження, що народи цієї частини світу об'єднує лише одна ідея: необхідність воєн,— усе це давало право назвати цю книжку епохальною. Ще більше право на це давало її далекоглядне передбачення, що в добу панування мас парламентська дискусія як засіб визначення волі народу виявиться цілком неспроможною, що в майбутньому її замінить постачання масам міфічних фікцій, які повинні будуть, немов примітивні бойові гасла, вивільнювати й активізувати політичну енергію. Разюче, бентежне пророцтво цієї книжки, властиво, й полягало в твердженні, що надалі рушійною силою політичного життя стануть популярні чи, краще сказати, приступні масам міфи: байки, химери, фантасмагорії, яким можна взагалі не мати нічого спільного з правдою, розумом, наукою, щоб бути все-таки творчими, визначати життя й історію, тим самим доводячи свою динамічну реальність. Зразу видно, що книжка недаремно мала таку загрозливу назву, бо в ній ішлося про насильство як переможну протилежність правди. З неї можна було зрозуміти, що доля правди споріднена з долею індивідуума, навіть ідентична їй, що ця доля — знецінення. Вона відкривала, як на глум, прірву між правдою і силою, правдою і життям, правдою і людською громадою. Давала навздогад, хоч відверто й не проголошувала цього, що треба визнати перевагу людської громади над правдою, що правда повинна мати на оці людську громаду і той, хто хоче стати членом громади, мусить бути готовий рішуче поступитися правдою і наукою, бути готовий на sacrificium intellectus.

* «Роздуми про насильство» (фр.).

А тепер хай читач уявить собі (я підходжу до обіцяної «наочної картини»), як ці панове, самі люди науки, вчені, викладачі вищих шкіл — Фоглер, Унруе, Гольцшуер, Інститоріс, а з ними й Брайзахер — тішилися з ситуації, яка мене так жахала і яка, на їхню думку, або вже склалася, або неодмінно мала скластися. Вони задля розваги влаштували ніби судовий процес, на якому розглянули один із тих масових міфів, покликаних бути рушійною політичною силою і спрямованих на підважування буржуазного суспільного ладу. Апологети цього міфу мали обороняти його від звинувачення у «брехні» й «фальсифікації». Позивачі й ті, кого позивали, не стільки сперечалися, скільки до смішного невлад говорили кожен своє. У величезному апараті наукових доказів, залучених для того, щоб ошуканство назвати ошуканством і скандальним знущанням з правди, було щось гротескне, бо ж до динамічної історично-творчої фікції, до так званої фальсифікації, тобто до віри, яка творить людську громаду, з цього боку не треба було й підступатися, і її оборонці вдавали тим більшу зневагу і зверхність, чим завзятіше протилежна сторона намагалася спростувати її на зовсім чужому, неістотному для неї науковому грунті, на грунті чесної, об'єктивної правди. Господи Боже — наука, правда! Дух і тон цього вигуку панували у драматичних тирадах учасників гри. Вони ніяк не могли натішитись розпачливими наскоками критицизму й розуму на цілком неприступну, анітрохи не вразливу віру і спільними зусиллями зуміли виставити науку в такому смішному світлі абсолютної безпорадності, що навіть для «прекрашних приншів», які сприймали її у свій дитинячий спосіб, то була чудова розвага. Розохочені дискутанти не забарилися таке ж самозаперечення, яким заразилися вони самі, приписати і праву, за яким мало бути останнє слово й остаточний присуд. Мовляв, юриспруденція, що хоче бути такою, якою сприймає її народ, не ізольованою від громади, не може дозволити собі ставати на позицію теоретичної, ворожої громаді так званої правди; вона повинна показати себе сучасною, а так само патріотичною в найсучаснішому значенні цього слова й шанувати плідний falsum* виправдуючи його апостолів і шиючи в дурні правду.

* Обман (латин.).

О, звичайно, звичайно, аякже, це можна було сказати. Туп, туп.