Доктор Фаустус

Спробую якомога стисліше віддати найістотніше з тих бесід, які наш господар справедливо вважав «штрашенно вашливими», а Данієль Цур Геге означав своїм стереотипним: «Так, так, непогано, звичайно, непогано, це можна сказати»,— хоч із них зовсім не випливала потреба в плюндруванні світу твердо переконаною у своєму праві на це солдатнею Cristi imperatoris maximi. Це був, певна річ, тільки поетичний символ, а на тих бесідах ішлося про перспективи соціальної дійсності, про визначення подій, які вже відбувалися і які ще мали відбутися, хоч, зрештою, вони теж були якось пов'язані з аскетично-красивими фантазіями Данієля. Адже я сам за кілька сторінок перед цим висловив не чиюсь, а свою власну думку, що внаслідок війни став дуже відчутний, особливо в переможених країнах, які через це отримали певні духовні переваги перед країнами-переможницями, потяг до переоцінки й заперечення нібито назавжди усталених життєвих вартостей. Це об'єктивна істина, і її не можна не відчути: після війни індивідуум як такий неймовірно знецінився, життя тепер неуважно проходило повз окрему особу, і ця неуважність обернулася в людських душах у загальну байдужість до страждань і загибелі одиниці. Така неуважність, така байдужість до долі окремої істоти могла здатися породженням чотирирічної кривавої оргії, але ніхто не піддавався цій омані: як і в багатьох інших царинах, війна й тут лише довершила, виявила, брутально унаочнила те, що давно вже подавало голос, лягаючи в основу нового світовідчуття. Та оскільки це не можна було ні хвалити, ні гудити, а можна було тільки об'єктивно помітити й констатувати і оскільки в безсторонньому пізнанні дійсності, в пізнанні задля радості пізнання завжди є щось від схвалення її, то як же такі спостереження могли не викликати різнобічної, навіть всеосяжної критики буржуазних традицій, тобто критики вартостей, створених знаннями, освітою, гуманізмом, критики таких ілюзій, як удосконалення народів через прилучення їх до науки? Те, що до цієї критики бралися люди, пов'язані з освітою, з викладанням, з наукою, і бралися до неї весело, часто з самовдоволено-безтурботним сміхом, надавало їй якоїсь особливої, лоскітно-тривожної чи навіть протиприродної пікантності, і, мабуть, зайве казати, що форму влади, яка дісталася нам, німцям, завдяки поразці, волю, яка ніби звалилася на нас із неба, одне слово, демократичну республіку ніхто ані на мить по-справжньому не визнавав як належне обрамлення узаконених змін,— її одностайно й переконано легковажили як щось ефемерне, наперед позбавлене будь-якого значення, ба навіть як кепський жарт.

Цитували Токвіля (Алексіса де)272, який сказав, що з революції, як із спільного джерела, беруть свій початок два потоки: один із них прямує до вільного влаштування людей на землі, а другий — до абсолютної влади. У «вільне влаштування» ніхто з учасників кридвісівських бесід уже не вірив, тим більше, що воля сама собі внутрішньо суперечить, бо для свого самоствердження мусить обмежувати волю своїх супротивників, тобто скасовувати саму себе. Така, мовляв, її доля, якщо пафос волі і людських прав не буде наперед відкинуто, до чого наша доба виявляє більшу схильність, ніж до діалектичного процесу, який обертає волю в диктатуру її партії. І так усе хилиться до диктатури, до насильства, бо після того, як Французька революція зруйнувала традиційні державні й суспільні форми, настала епоха, що свідомо чи несвідомо, признаючись у тому чи ні, простує до деспотичного, необмеженого панування над знівельованими, атомізованими, роз'єднаними і, так само, як і окремий індивідуум, безпорадними масами.

— Слушно! Слушно! О, звичайно, це можна сказати! — запевняв Цур Геге й завзято тупав ногою.

Певне ж, це можна було сказати, але, по-моєму, оскільки врешті-решт ішлося про навалу варварства, це треба було сказати з ледь більшим острахом чи навіть із жахом, а не з веселим задоволенням, яке, правда, ще залишало надію, що їх задовольняє розуміння становища, а не саме становище.