Домашнє вогнище

Був собі старий чоловік, старий, якому лишалося жити менше п’яти років, давно вдівець і самотній у домі, оскільки його сини були не тільки нежонаті, а й уже в літах, і, безперечно, знудьгований, бо ж плантація була впорядкована і функціонувала справно і грошей уже давала достатньо, либонь, навіть забагато як на людину, вади якої не перевершували її матеріальних можливостей; і була собі дівчина, молода й незаміжня, — вона мала двадцять три роки, коли народилася дитина, — можливо, він послав по неї спершу просто через свою самотність, просто йому хотілося чути в домі молодий голос і жвавий рух, він покликав її, сказав матері, щоб присилала її щоранку підмітати, прибирати постіль, і мати, хоч і не дуже радо, погодилася, адже це мовби саме собою розумілося, мовби на роду їй було написане, цій одиначці подружжя негрів, які ніколи не працювали в полі і вважали себе чимось ліпшим від інших рабів, — не тільки з цієї причини, але й тому, що він, цей негр, і його батьки дісталися у спадок білому панові від батька, а щоб купити жінку для нього, яка стала матір’ю дівчині, білий пан сам їздив аж за триста з гаком миль до Нового Орлеана і то в ту добу, коли люди подорожували верхи на коні або пароплавом

і це вже все. Хлопець думав: «Його рідна дочка Рідна дочка. Ні Ні Навіть він», а старі пожухлі аркуші, здавалося, самі собою перегортаються назад, до тієї сторінки, на якій записано, як той білий пан (ще й не вдівець тоді), що виїжджав з плантації так само рідко, як і його сини згодом, і зовсім не потребував нових рабів, вибрався в далеку дорогу до Нового Орлеана і придбав собі нову рабиню. І Террел, син Томі, був ще живий, коли хлопцеві сповнилося десять років, і хлопець знав з того, що сам бачив і що запам’ятав, що в жилах Террела, сина Томі, тече давніша біла кров, ніж та, що рештки її передав хлопцеві батько; і, дивлячись на півсторічної давності пожовклу сторінку, розгорнуту при жовтавому світлі курного й смердючого ліхтаря у затхлій охолоді нічної комори, хлопець ніби в живі очі бачив, як Юніс входить у крижану річку в той різдвяний день, за півроку після чого в її дочки від її ж таки коханця («Першого чоловіка, якого вона спізнала, — подумав хлопець. — Першого в її житті») народиться дитя, — сама одинока й непоступлива, непіддатна жалощам і врочиста, цим формальним коротким актом відкинувши жаль і розпач, як уже раніше відкинула вона віру й надію

і це було все. Тепер у нього більш ніколи не постане потреби заглядати до тих гросбухів, і він таки й не заглядав уже до них — пожовклі сторінки у своїй зникомій і невблаганній послідовності стали немов часткою його свідомості і залишаться нею до кінця віку, так само як і факт його власного походження:

Тенні Бічем 21 рік її виграв Емодіес Маккаслін від вельможного Гюберта Бічема Бо мав одну масть проти явних трьох трійок 1859 Видана за Терла сина Томі 1859

і без дати звільнення, бо свобода для Тенні, як і для її першої дитини, якій судилося вижити, прийшла не від Ферта й Кумпана Маккаслінів у плантаційній коморі, а від чужинця з Вашінгтона, і без дати смерті й поховання, не тільки тому, що Маккаслін не записував некрологів до своїх книг, а й тому, що в цьому 1883 році вона ще була жива і мала дожити до того часу, коли з’явиться у неї онук, син останньої з живих її дітей:

Емодіес Маккаслін Бічем син Томіного Терла і Тенні Бічем 1859 пом 1859

а далі вже рукою хлопцевого дядька, бо батько його на той час пішов служити в кавалерійському загоні під командуванням чоловіка, що навіть його імені, коли той ще торгував рабами, він не міг правильно занотувати, — запис навіть не на окремій сторінці і навіть не на повний рядок:

Дочка Томіного Терла і Тенні 1862

і наступний запис теж не на весь рядок і без зазначення статі й причини смерті, хоч про це хлопець уже й сам міг здогадатись, бо Маккаслінові було тоді тринадцять років і він пам’ятав, що тоді люди голодували не тільки у Віксбурзі:

Немовля Томіного Терла і Тенні 1863

і далі тією самою рукою вже про іншу дитину, яка таки вижила, немовби витривалість Тенні і зникомий розріджений дух безоглядності старого Керазерса кінець кінцем здолали навіть голод, та й записано цього разу виразніше, повніше, і щодо правопису дбайливіше, ніж попереду, так, наче той старий хлопців дядько — який, коли вже на те пішло, мав би народитися жінкою і який у вільні проміжки між догляданням дому та готуванням їжі для себе й для чотирнадцятирічного сироти Маккасліна силкувався на період братової відсутності ще й давати раду решткам плантації, — тепер побачив проблиск нової надії у тому факті, що нарешті один безіменний спадкоємець рабів прожив бодай так довго, щоб одержати хоч якесь ім’я: