Домашнє вогнище

І він знайшов. Пригнувшися під безугавним крижаним дощем, сам верхи на знеможеному найнятому коні, забрьоханому по груди й вище, він побачив її — самотню рублену хатину з глиняним бовдуром, що під дощем наче розповзалась на якесь плескувате купище розпаду, безіменне й безвартісне серед цієї пустки диких чагарів і неогороджених піль, де ні шляхів, ні стежин, де не було ні повітки, ні стайні, ні бодай мізерного курника, тільки дерев’яна хатина, поставлена своїми руками, й до того не дуже вмілими, невеликий стосик абияк нарубаних дров, запас десь так на день, і ані навіть тобі схудлого пса, що вискочив би, захлинаючись гавкотом, із-під хати, коли він під’їхав, — ферма тільки в зародку, може, добра ферма, може, навіть плантація, але не тепер, а колись у майбутньому, через багато років, сповнених тяжкого гарування, виснажливої і безнастанної праці й самопожертви; хлопець штовхнув хиткі двері в кривій проймі і вступив у крижану понурість кухні, де навіть і не топилося, і за хвильку побачив втулене в кут за столом з неотесаних дощок те кавового кольору обличчя, знане йому з самого дитинства, але тепер уже незнайоме, ту дівчину, що народилася за сто ярдів від кімнати, в якій він народився, і що в жилах її текла частка тієї самої крові, яку й він мав, — тепер, однак, та дівчина була спадкоємиця лише тих поколінь, що для них кожен самозваний білий прибулець верхи на коні був присланий білими поліцай, часом з пістолетом і завжди з нагаєм; хлопець вступив у другу кімнату, єдину тут, окрім кухні, і застав самого господаря в кріслі-гойдалці перед коминком — він сидів у цьому єдиному на весь дім кріслі перед нужденним вогнем, для якого не було запасу дров навіть на добу, вдягнений у те саме проповідницьке вбрання, в якому він з’явився у плантаційній коморі п’ять місяців тому, на носі маючи окуляри в золотій оправі, але без скелець, що хлопець зауважив, коли він підвів погляд, а потім звівся на ноги, — він сидів собі й читав книжку посеред цього розору, цієї багнистої пустки, де ні огорожі, ні стежки, де не було навіть повітки для худобини, а над усім, просякши навіть його одежу, випріваючи з самої його шкіри, стелився той всепрониклий задушний дух порожньої і маячної химери, незмірної захланності й глупоти, притаманний рвучким до скорої поживи загрібачам, які йшли вслід за переможною північанською армією.

— Хіба ти не бачиш? — скрикнув хлопець. — Хіба ти не бачиш? Уся ця земля, увесь південь проклятий, і на всіх нас, породжених і вигодуваних цією землею, як на білих, так і на чорних, лежить це прокляття. Я згоден, що це моє плем’я принесло прокляття на цю землю; то можливо, тому саме нащадки білих можуть не опиратись цьому прокляттю, не збороти його, а може, бодай тільки витримати й вижити, поки воно буде знято. Тоді надійде черга твого племені, бо ми свою нагоду прогавили. Але не тепер. Ще ні. Хіба ти не бачиш?

Той, другий, уже підвівся, все в тому самому проповідницькому вбранні, не дуже потертому, хоч, може, й не такому пристойному, як тоді, пальцем заклав те місце у згорнутій книжці, де читав, другу ненатруджену руку з окулярами без скелець підніс угору, немов диригент паличку, і почав товкти свою розмірену пишномовну маячню, породжену незмірною глупотою і порожнім сподіванням.

— Ви помиляєтесь. Те прокляття, що ви, білі, принесли на цю землю, вже знято. Його усунуто і скасовано. Ми вступаємо в нову еру, коли запанують, як і намірялися творці нашої незалежності, свобода, воля й рівність усіх, для кого ця країна стане новим Ханааном, землею обіцяною…

— Свобода від чого? Від праці? Землею обіцяною?

Хлопець широко, мало не рвучко вимахнув рукою, і враз у цій відданій протягам, вогкій, холодній жалюгідній кімнаті, просяклій негритянською затхлістю й негритянським смородом, вони мовби наяву побачили весь цей край в усій його повноті й незайманості — голі поля без плуга й без зернини, щоб обробити їх і засіяти, і без огорожі, щоб уберегти їх від худоби, якої теж тут не водилося ні в оборах, ні поза ними, бо й обор самих не було.

— І що це за закуток землі обіцяної?

— Ви побачили її невідповідної пори. Тепер зима. О цій порі року ніхто не працює на полі.

— Ясно. І що Фонсібі треба їсти й у щось одягатися — це теж має зачекати, поки земля лежить облогом.

— Я одержую державну пенсію, — пояснив господар. Він сказав це таким тоном, як хтось міг би сказати: «Я маю благодать» або «Я маю золоту жилу». І додав: — Крім того, я одержую пенсію по батькові. Першого числа кожного місяця. Сьогодні яке число?

— Одинадцяте, — відповів хлопець. — Ще двадцять днів чекати. А до того часу?

— У мене є ще в домі трохи запасів з тих харчів, що я беру в кредит від крамаря в Міднайті, — він обмінює на готівку мої надходження. Я виписав доручення на його ім’я щоб він залагоджував для мене цю справу на засаді взаємовигідного…

— Ясно. А якщо цих харчів не вистачить на двадцять днів?

— У мене, крім того, є кабан.

— Де?