оце й усе, більш нічого про нього; мине ще два роки після того, як хлопець прочитав цей запис, і він, уже майже дорослий, повернеться з невдалої своєї поїздки до штату Теннессі, так і не вручивши кому належало третини спадку, що старий Керазерс заповів своєму синові-негру і його нащадкам, з яких троє таки вижили, одне по одному засвідчивши свій виразний намір жити й далі, — спадок цей їхні білі єдинокровні дядьки збільшили до тисячі доларів на душу і мали намір сплатити кожному з них у свій час відповідну частку, — і сам допише на цій сторінці, довершить запис, до якого нічого буде додати навіть у далекому майбутньому, коли вже ніхто з тих, хто народився у році 1864-му (або й 1867-му, коли сам хлопець прийшов на світ), не зможе сподіватись, надіятись чи бодай хотіти лишитися серед живих; причому його почерк, хоч і грамотніший, нагадуватиме, як то не дивно, не батьків почерк, не дядьків, не Маккаслінів навіть, а саме дідів:
але поки що цього запису ще не було, він мав з’явитися тільки через два роки, а тим часом на сусідній сторінці хлопець знову бачив батькову руку — старий командир батька на той час уже облишив своє воювання, як раніше був облишив торгівлю рабами, — цей новий батьків запис у гросбуху був уже останній і ще нерозбірливіший, ніж коли, такий, що ледве чи й піддавався розшифруванню, бо через ревматизм батько вже майже не владав рукою і тепер мало не цілковито звільнився від будь-яких вимог і граматики, і правопису, так, ніби ті чотири роки, протягом яких він підлягав команді єдиного на світі чоловіка, що продав йому негра, та ще й незле на цьому заробив, переконали батька в марності не тільки віри й надії, а й орфографії:
хоч не позбавили його переконань і сили волі, бо це таки було написано — нехай і лівою рукою, як сказав хлопцеві Маккаслін, але все ж написано — і це був останній батьків запис у гросбуху, найостанніший, бо сам хлопець мав тоді один рік, а коли через шість років народився Лукес, хлопцеві батько й дядько були небіжчиками вже понад п’ять років, померши один за кілька місяців після одного, отож і цей запис довелося доповнити хлопцеві, що був там і бачив це у році 1886-му, — їй, Софонсібі, щойно минуло сімнадцять, вона була на два роки молодша від хлопця; він саме сидів у плантаційній коморі, коли, тільки почало смеркати, ввійшов Маккаслін і каже:
— Він хоче женитися з Фонсібою, —
щось таке приблизно, і хлопець глянув поза Маккасліна й побачив того молодика, незнайомця, вищого за Маккасліна і вдягненого краще, ніж звичайно вдягалися Маккаслін і більшість інших білих, що їх знав хлопець, — він увійшов у приміщення як білий і стояв там як білий, так, наче він пропустив Маккасліна поперед себе не тому, що той мав білу шкіру, а просто тому, що той тутешній і, отже, знає дорогу, і говорив він як білий, і на хлопця тільки кинув з-поза плеча Маккасліна швидкий і пильний погляд і більше вже не звертав на нього уваги, теж так, як зробив би це дорослий і стриманий білий, — не тому, що його долала нетерплячка, а тільки тому, що в нього брак часу.
— Женитися з Фонсібою? — скрикнув хлопець. — З Фонсібою?
і потім уже не озивався, а мовчки дивився й слухав, поки розмовляли Маккаслін і негр:
— Ти збираєшся забрати її до Арканзасу, ти так, здається, сказав.
— Так. Там у мене маєток. Ферма.
— Маєток? Ферма? Твоя власна?
— Так.
— І ти не кажеш «сер», ні?
— Старшим від мене кажу.
— Ясно. То ти з півночі.
— Так. Живу там з дитинства.
— Значить, твій батько був рабом.
— Так. Колись.
— Тоді як же ти дістав ферму в Арканзасі?
— Це законна власність. Від батька. Дарована урядом Сполучених Штатів. За військову службу.
— Ясно, — сказав Маккаслін. — В армії янкі.
— В армії Сполучених Штатів, — поправив незнайомець.
І ще раз хлопець не витримав, закричав у спину Маккаслінові:
— Поклич тітку Тенні! Я піду її приведу! Я…