Домашнє вогнище

— Справді. Вони ще припнуті, але тільки на якийсь короткий час. На життя цього покоління й наступного, може, ще на життя синів того покоління, може, навіть на життя синів тих синів. Але не назавжди, бо вони витривають. Вони переживуть нас, бо… — Він не замовк, а лиш затнувся на мить, відчутну хіба тільки для нього самого, наче не міг сказати цього навіть Маккаслінові, навіть пояснюючи мотиви свого зречення, оскільки йому теж, навіть у самому акті втечі (і може, в цьому й полягала реальна, правдива причина, що йому треба було втекти), ввижалося відступництво, бо, навіть утікаючи, він забирав з собою більше, ніж сподівався, зла й пам’яті про того нерозкаяного старигана, який міг викликати до себе людську істоту, бо вона була його власністю, бо вона дійшла своїх літ і була жінкою, міг викликати її у свій вдовецький дім, зробити їй дитину і відіслати назад, адже вона належала до нижчої раси, а тоді заповісти своїй дитині тисячу доларів, бо на той час він уже буде неживий і не потребуватиме сам платити, якщо саме цього він остерігався. — Справді. Він не хотів цього. Але мусив. Бо вони витривають. Вони кращі, ніж ми. Дужчі за нас. Їхні вади — це вади, змавповані у білих або ж породжені рабством у білих: легковажність, і нестриманість, і ухиляння — не лінощі, а саме ухиляння від того, що примушували їх робити білі не для їхнього добра чи бодай полегкості, а для своєї власної…

і Маккаслін:

— Гаразд. Кажи далі. Розбещеність. Запальність. Непостійність і брак самоконтролю. Нездатність розрізнити, де моє, а де твоє…

і хлопець:

— Як розрізнити, коли цілих двісті років для них «моє» просто не існувало?

і Маккаслін:

— Гаразд. Кажи далі. А їхні чесноти…

і хлопець:

— Так. Саме їм притаманні. Витривалість…

і Маккаслін:

— Мули теж витривалі.

і хлопець:

— …і співчуття, і терпимість, і вибачливість, і вірність, і любов до дітей…

і Маккаслін:

— Собаки теж люблять своїх дітей.

і хлопець:

— …і до своїх рідних, і до чужих, до чорних і до нечорних. І щось більше: те, що вони мають не тільки не від білих, а навіть і не всупереч білим, бо вони успадкували це ще раніше від своїх вільних предків, які були вільними довший час, ніж ми, адже ми взагалі ніколи не були вільними…

і цей спогад був уже й у Маккасліна в очах, хлопцеві досить було глянути йому в очі — літній присмерк сім років тому, минув ледве тиждень після їхнього повернення з табору, і ось тоді хлопець відкрив, що Маккаслін уже знає від Сема Фазерса: старий ведмідь, лютий і безоглядний не тільки з жаги до життя, але безоглядний у тих лютих своїх гордощах, розбуялих на свободі й волі, настільки ревнивий і гордий через них, що й загрозу їм він сприймав не зі страхом чи бодай тривогою, а мало не з радістю, здавалося б, зумисне піддаючи їх небезпеці, аби мати від них більшу втіху, аби його старі дужі кістки й плоть не втратили гнучкості і сприту, бо без них як же відстояти й оборонити ту волю; старий чоловік, син негритянки-рабині й індіанського владаря, спадкоємець, з одного боку, давньої історії народу, що навчився покори у стражданні, і гордощів у витривалості, а з другого боку, історії народу, ще давнішого на цій землі, ніж той, перший, народу, який вижив досі лише в самотньому братерстві чужої крові старого бездітного негра з диким і непоборним духом старого ведмедя; і хлопець, який прагнув навчитися покори й гордощів, щоб стати досвідченим лісовиком, гідним лісу, і який нараз побачив, що його досвід так швидко зростав, аж він злякався, чи й узагалі будь-коли стане гідним лісу, бо він же не навчився покори й гордощів, хоч і намагався, — коли це одного дня той самий чоловік, який не зумів би й витлумачити, що це таке, — покора й гордощі, повів його трохи не за руку туди, де старий ведмідь і мала дворняжка показали йому, що, маючи певну іншу рису, ти матимеш і ті дві риси: безбатченківська дворняжка, це безіменне собача, завважки менше за шість фунтів, хоч уже доросле, яке не могло бути небезпечним, бо ж ніде не було чогось меншого від нього, не люте, бо спроможне тільки на дзявкіт, не покірне, бо воно було й так занадто близько до землі, щоб іще схиляти коліна, і не гордовите, бо не кожен і розрізнив би, що воно відкидає тінь, і несвідоме навіть того, що воно не піде до неба, оскільки вже вирішено, що у нього немає безсмертної душі, — отож усього тільки хоробре, хоча й це, зрештою, можна було б назвати дзявкотом

— І ти не вистрелив, — промовив Маккаслін. — Ти дуже близько стояв?

— Не знаю, — відповів хлопець. — У нього на задній лапі з того боку, що зсередини, був великий кліщ. Я добре бачив. Але я не мав тоді рушниці.

— Проте ти не вистрелив і коли мав її, — сказав Маккаслін. — Чому?