Домашнє вогнище

і знову Маккаслін тільки підніс руку, навіть не озвавшись, і то навіть не у бік гросбухів — як проекційний апарат просвітлює на мить безліч деталей, так от цей легкий меткий жест охопив у присмерку тісної закладеної і замотлошеної комори не тільки гросбухи, а й усю плантацію в її заплутаній і складній цілості — землю, поля і те, що вони родили, у вигляді очищеної і проданої бавовни, чоловіків та жінок, яких ця земля годувала, одягала й навіть давала на різдво трохи готівки за працю при сівбі, обробітку, збиранні й очищенні бавовни, машини, мули й упряж, з допомогою яких люди обробляли цю землю, кошти, потрібні на утримання й заміну реманенту, — всю ту складну і плутану споруду, засновану на кривді й розбудовану в безоглядній пожадливості, — часами аж до прямої жорстокості не тільки щодо людей, а й щодо цінних тварин, споруду, яка все-таки виявилася самоокупною і прибутковою, і навіть більше, не тільки збереглася повністю, а й розширилася, зросла: Маккаслін, сам тоді мало не хлопчисько, зберіг її цілою в усій тій добі руїни й хаосу двадцять років тому, коли виживав заледве кожен десятий, і ще й розширив її, збільшив, і так і далі мало бути, щоб вона була самоокупна й прибуткова, і ціла, і постійно зростала, допоки триватиме рід Маккаслінів, хоч їхнє прізвище з часом, можливо, буде навіть і не Едмондси.

і хлопець:

— Таки нема ради. Тільки що так: не земля ця проклята, а ми. Не тільки наш рід, а й саме його ім’я, і не тільки колір його шкіри, а й дальші ознаки: Едмондси, білі, нащадки Маккасліна, але по жіночій лінії, через що прізвище у них від свого батька. Бічем — нащадок по старшій лінії, до того ж чоловічій, але він чорний, отож може мати прізвище, яке йому до вподоби, і нікого це не обходить, аби лиш не батькове, бо той же не дав йому ніякого прізвища…

і Маккаслін:

— Ти знаєш, що я тобі на це скажу, але все одно, коли хочеш знати, то ось тобі ще раз. Є й інший, і теж у третьому поколінні по чоловічій лінії, і найстаршій, прямий і єдиний спадкоємець, і білий, і навіть на прізвище Маккаслін, передане від батька до сина й від сина до онука…

і хлопець:

— Я вільний.

цього разу Маккаслін навіть руки не підніс, щоб послатися на зникомі сторінки у тих гросбухах, щоб нагадати про всю багатогранність сущого, — він мав на увазі тендітну й непіддатну ниточку, міцну, як правда, й незглибиму, як зло, і довшу, ніж саме життя, ниточку, яка сягала геть поза писемні сліди й родові статки, єднаючи хлопця з пристрастями, й хтивостями, й надіями, і мріями, і прикрощами тих людей, що давно стали тліном, що їх імен, коли вони були ще живою плоттю, навіть дід старого Керазерба ніколи не чув.

і хлопець:

— І від них теж вільний.

і Маккаслін:

— Нехай і так (я згоден), що Бог тебе вибрав з-посеред усього твого покоління так само, як, на твою думку, Він вибрав Ферта й Кумпана з-посеред їхнього покоління. І щоб тебе вибрати, Йому треба було ведмедя, і старого чоловіка, й чотирьох років часу. А тобі, щоб дійти до цього, треба було чотирнадцять років життя, і стільки ж, коли не більше, Старому Бенові, і понад сімдесят років Семові Фазерсу. Але ж ти тільки один. То скільки ж це тягтиметься? Чи довго?

і хлопець:

— Таки довго. Я ніколи й не казав інакше. Але все буде гаразд, бо вони витривають…

і Маккаслін:

— А ти собі станеш вільний. Ні! Ні тепер, ні будь-коли ані ми не звільнимося від них, ані вони від нас. Отож я теж зрікаюся. Я б відмовився навіть тоді, коли б знав, що відступаюся від правди. Я б мусив. Навіть ти можеш зрозуміти, що я не міг би вчинити інакше. Яким я є, таким є, і довік таким буду, яким уродився і яким завжди був. І я не один такий. Є й інші подібні до мене, як були свого часу подібні до Ферта й Кумпана в тому, що ти назвав першим, невдалим Божим планом…

і хлопець:

— Я теж не один такий.

і Маккаслін:

— Так. Навіть ти не один. Бо от подумай. Ти сказав, що в ту ж мить, коли Ікемотубе збагнув, що може продати землю твоєму дідові, він втратив її навік-віків. Гаразд. Отже далі: потім вона перейшла до Сема Фазерса, сина старого Ікемотубе. А хто успадкував її від Сема Фазерса, як не ти? Хіба не ти, — можливо, спільно з Буном — став спадкоємцем якщо не його життя, то принаймні його відходу від життя?

і хлопець:

— Так. Сем Фазерс звільнив мене.

І Айзек Маккаслін, ще не дядько Айк — задовго до того, як він стане дядьком половини округи, хоч так і залишиться нікому не батьком, — поселився в джефферсонському заїзді, куди на період судових сесій з’їжджалися присяжні і де зупинялися мандрівні перекупники коней та мулів, — найняв собі тісну, без каміну кімнатинку, приніс із собою новенький набір теслярського інструменту, дробовик з вигравіюваним на сріблі своїм ім’ям — подарунок Маккасліна, старий компас генерала Компсона (а коли генерал помер, то Айкові дістався ще його оправлений сріблом мисливський ріжок), залізну койку з матрасом та укривалами, які щоосені понад шістдесят років він братиме з собою в ліс, і блискучий олов’яний кавник