Домашнє вогнище

бо він же мав і спадщину по материному братові Гюбертові Бічему, який доводився йому ще хрещеним батьком, — то був той самий опасистий горлань, по-дитинячи схильний до всяких витівок, що в нього дядько Кумпан 1859 року виграв у покер Тенні, дружину для Террела, сина Томі — «Бо мав одну масть проти явних трьох трійок» — і то було не якесь там виблякле речення чи рядок, у безсилому страху перед смертю набазграний слабкою й тремтячою рукою, як остання розпачлива спроба відшкодувати заподіяну в минулому кривду, а справжній Спадок, реальна Річ, вагома в руці, видима оком і навіть чутна для вуха: срібна чаша, наповнена золотими монетами, завинута у шматок джутової мішковини й припечатана перснем хрещеного на гарячому воскові, річ, яка (весь час зберігаючись у цілості) ще перед смертю дядька Гюберта й задовго до повноліття хлопця, коли він мав перебрати її у власність, стала не тільки місцевою легендою, а й своєрідною родинною реліквією. Коли хлопців батько й сестра дядька Гюберта одружилися, вони оселились в особняку, в тому величезному гроті, що його так і не скінчив старий Керазерс, — викурили звідти решту негрів і за посаг хлопцевої матері довершили будову, принаймні вставили вікна й двері, і стали там жити, всі, окрім дядька Кумпана, який відмовився покинути хатину, збудовану власноруч з братом-близнюком, — переселення це було примхою нареченої, може, навіть більш ніж примхою, хоч ніхто так ніколи й не довідався, чи вона справді хотіла оселитися в особняку і чи знала наперед, що дядько Кумпан відмовиться переселятись; отож через півмісяця після народження хлопця у 1867 році, коли одного вечора мати вперше зійшла з ним униз, на прибраному столі в їдальні стояла та срібна чаша у світлі яскравої лампи, і на очах у всіх їх — хлопцевої матері, батька, Маккасліна, Тенні (няньки, що тримала його на руках), не було тільки дядька Кумпана — дядько Гюберт одну по одній накидав у чашу блискучих золотих монет, тоді завинув її у шматок мішковини, розтопив віск, припечатав пакунок і забрав назад до свого дому, в якому він жив тепер самотою, вже без сестри, що тримала б його на припоні, як казав Маккаслін, чи то пробувала виховати, як казав дядько Кумпан, і з якого (то були похмурі часи в Міссісіпі) більшість негрів забралася геть, а тієї рештки, як казав дядько Кумпан, навіть він, Гюб Бічем, не потребував; собаки, однак, зосталися і, як казав дядько Кумпан, поки Нерон полював на лисиць, Бічем ханьки м’яв

вони їздили до нього й бачили той пакунок — кінець кінцем хлопцева мати домагалася свого, вони сідали в бричку й вирушали, знову зібравшись усі разом, окрім дядька Кумпана й Маккасліна, якого залишали для компанії дядькові, аж до тієї зими, коли дядько Кумпан почав підупадати на здоров’ї, — хлопець уже пам’ятав ті часи, як він їхав з матір’ю, і нянькою Тенні, і Террелом, сином Томі, на передку, двадцять дві милі дороги до сусідньої округи, дві ушули на воротях — Маккаслін ще пам’ятав, як, сидячи на одному з тих стовпів, підліток-негр дув у мисливський ріжок перед сніданком, обідом і вечерею, сплигуючи щоразу, щоб відчинити ворота кожному випадковому переїжджому, який почув того ріжка, — тепер уже ніяких воріт не було, а самі лише стовпи при в’їзді в цю занехаяну буйно зарослу садибу, що її хлопцева матір уперто вимагала називати Уоріком, — мовляв, якби вийшло по правді й справедливості, то її брат був би законним графом Уоріком, — і де стояв непокритий фарбою будинок, який зокола не змінювався, але зсередини щоразу здавався просторішим, бо хлопець був ще замалий, щоб зауважити, що там дедалі меншало дорогих меблів з рожевого й червоного дерева, з горіха, які для хлопця взагалі ніколи не існували в дійсності, а тільки в материних плачливих ламентаціях та ще в принагідних достатньо невеликих зразках їх, котрі вдавалося якось прив’язати мотузком ззаду чи на верху брички, повертаючись додому;

(І ще він пам’ятав ось це, бачив-бо на власні очі: ту мить, той зблиск і материне сопрано:

— Та ще й у моїй сукні! У моїй сукні! — голосне й розлючене у порожньому незаметеному холі; і обличчя молоде й жіноче, і навіть світліше, ніж у Террела, сина Томі — воно блиснуло на мить перед тим, як зачинилися двері; і вихор, маєво шовкової сукні, дзеньк і сполох сережок — з’ява несподівана, вичепурена й недозволенна, а проте для дитини, майже немовляти, якась оглушлива, збудлива й ваблива; то було так, наче за посередництвом миттєвого зблиску цієї безіменної й недозволенної жіночої плоті мішаної раси дійшли до погідної, цілковитої й досконалої сполуки й згоди вони двоє — дитя, яким ще був хлопець, і його дядько, який, доживши майже до шістдесяти років, так і не вийшов зі стадії недоторканної й безсмертної юності, — як от, бува, зливаються два ясних і прозорих струмки; ця сукня, це обличчя, ці сережки зникли в тому приголомшливому зблиску, і чувся тільки дядьків голос:

— Вона моя куховарка! Моя нова куховарка! Треба ж мені куховарки чи ні?