Домашнє вогнище

далі ще п’ять, далі три, далі одна, далі ще одна, потім довший час нічого і — тільки уявити собі, яка незмірно щедра компенсація, і не за яку-будь шкоду чи ошуканство, а за звичайнісіньку позичку, та й не просто компенсація, а залучення до спілки:

Винен Бічемові Маккасліну або його спадкоємцям двадцять п’ять (25) золотих монет. Це боргове зобов’язання вкупі з усіма попередніми підлягає виплаті з розрахунку двадцять (20) відсотків річних. Дня 19-го січня 1873

Бічем

без вказівки місця, а тільки дата й підпис, самим прізвищем без імені, як міг би підписатися й котрийсь можновладний граф; у сумі це становило сорок три монети, тоді як, згідно з легендою, чого хлопець зі своєї пам’яті, звісно, не міг знати, їх мало бути п’ятдесят, що й урівноважували подальші боргові зобов’язання — на одну, тоді ще на одну, і ще на одну, і ще, тоді на останні три монети; і нарешті була остання розписка, вже з того часу, коли він перебрався жити до них у дім, написана тремкою рукою, але не розбитої старої людини, бо він ніколи не був настільки розбитий, щоб це до нього дійшло, а лише втомленої старої людини, та й то, можливо, тільки на вигляд, отже, усе так само нездоланної, — простота цієї останньої розписки була простотою не резигнації, а тільки подиву, як от буває простим якесь зауваження, чи репліка, до того ж і малослівне:

Одна срібна чаша. Гюберт Бічем

і тоді Маккаслін:

— Ну що ж, бодай на мідяки ти розжився. Тільки вони не такі ще давні, щоб становити раритет або родинну пам’ятку. Тож тобі таки доведеться узяти ті гроші.

однак хлопець і не чув його, мовчки стоячи біля столу й спокійно дивлячись на кавник, і вже другого вечора той кавник опинився на поличці над тим, що зовсім і не було каміном у тісній крижаній кімнатинці в Джефферсоні, коли Маккаслін кинув жмут складених банкнот на ліжко, ще не сівши (там і не було де сісти, хіба на ліжку) і навіть не скинувши капелюха й плаща; отож хлопець:

— Як позичку. Від тебе. Оці гроші

на що Маккаслін:

— Ніяку не позичку. Я не маю грошей, щоб тобі позичати. І наступного місяця тобі доведеться їхати по них самому в банк, бо я їх не привозитиму

а хлопець і тепер не чув Маккасліна, спокійно дивлячись на нього, свого родича, майже батька, хоч і не кревного, адже кінець кінцем, навіть батьки й сини не кревні; і тоді хлопець:

— Сімнадцять миль, верхи й у таку холоднечу. Ми могли б обидва тут переночувати.

на що Маккаслін:

— Чого б це я ночував тут у моєму домі, коли ти не хочеш ночувати там у своєму?

і пішов, а хлопець дивився на лискучий, новенький і невживаний ще олов’яний кавник і думав, уже не вперше, скільки це чинників треба, щоб сформувалась людина (Айзек Маккаслін, наприклад), і які це вигадливі й кручені, а проте нехибні стежки вибирає серед безлічі інших стежок людська душа (Айзека Маккасліна, наприклад), щоб нарешті людина стала такою, якою їй суджено бути, — на подив не тільки тим (тим, що сплодили старого Маккасліна, який сплодив хлопцевого батька й дядька Кумпана і їхню сестру, і тим, що сплодили Бічема, який сплодив дядька Гюберта з сестрою), хто вірив, що саме вони сформували його, а й на подив самого Айзека Маккасліна

отож він узяв ті гроші як позичку й витратив їх, хоч міг би цього й не робити, оскільки майор Де Спейн запропонував йому окрему кімнату у себе в домі, щоб він жив там, скільки схоче, і не став нічого розпитувати, і ніколи б не розпитував, а старий генерал Компсон ще й на більше погодився — взяти його до себе в кімнату й спати разом з ним на одному ліжку, на більше, ніж майор погодився, бо без усяких манівців заявив:

— Коли ти спатимеш у мене, то й зима ще не мине, як я дізнаюся, в чому річ. Ти сам скажеш. Бо я не вірю, що ти просто так зрікся. Воно на те виглядає, але я досить надивився на тебе в лісі і не вірю, що ти без причини зрікся, як би в чорта воно там не виглядало