Домашнє вогнище

отож вони одружилися — одружилися і вступили в нову країну, яку й він успадкував, як успадковують її всі люди, ту, з глибин земних посталу, неземну і все-таки земну країну, бо довга історія землі — це ж була і його історія, його теж, бо, щоб стати спадкоємцем цієї минувшини, кожен повинен ділитися нею з іншим, завдяки чому вони стають чимось єдиним, єдиним на часину, бодай на коротку часину, і неподільним — нехай і на часину, але вже невід’ємну й невідворотну, як от вони вдвох жили, нехай і в найманій кімнаті на якийсь там час, і та кімната не мала для нього ні стін, ні стелі, ні підлоги, а була раєм земним, коли він виходив із неї уранці й повертався увечері; її батько вже придбав ділянку в місті, дістав матеріал, і він зі своїм компаньйоном мали той дім збудувати — посаг їй від одного, весільний дарунок від трьох, вона не повинна була про це знати, поки хата не буде скінчена й готова для заселення, — він так і не довідався, від кого вона почула, бо не від батька і не від компаньйона, той навіть сп’яну цього б не виказав, хоч він спершу й підозрював його, а сам він заледве мав часу вмитися й відпочити хвильку перед вечерею, коли повертався з роботи й входив сюди зовсім не як у найману кімнату, адже вона буде для них раєм земним навіть і тоді, як вони зістаріються і вже давно той рай утратять; і ось у таку хвилину він побачив вираз її обличчя, ще до того, як вона заговорила:

— Сідай, — і вдвох вони сіли край ліжка, ще навіть не торкаючись одне одного, обличчя у неї напружене й страшне, голос жагучий, і в шепоті незмірна обіцянка: — Я кохаю тебе. Ти знаєш, що я кохаю тебе. Коли ми переберемося?

і він:

— Я не… Не знаю… Хто тобі сказав?

гаряча напружена долоня закрила йому рота, притисла уста до зубів, пальці напружено вп’ялися у щоку — долоня тільки трохи послабила стиск, щоб він зміг відповісти на її слова:

— На ферму. Нашу ферму. Твою ферму.

на що він:

— Я… — і знов та рука, пальці й долоня, в якій була уся вагота її тіла, хоч вона й досі торкалась його тільки рукою, і голос: — Ні! Ні!

пальці її наче хотіли пробитися крізь щоку до самих витоків слів, завмерлих у нього на устах, а тоді почувся шепіт, той самий подих, що бринів любов’ю і неймовірною обіцянкою, долоня знов послабила стиск, щоб почути відповідь на запитання:

— Коли?

на що він:

— Я…

і потім її не стало, і руки теж — вона стояла спиною до нього, голова схилена, голос тепер звучав так спокійно, що на мить йому здалося, наче це зовсім і не її такий знайомий йому голос:

— Встань, одвернися і заплющ очі.

вона ще й повторила ці слова, поки до нього дійшло, і він встав із заплющеними очима, аж це знизу долинув дзвінок на вечерю, і тоді знову її спокійний голос:

— Замкни двері.

він так і зробив і прихилився чолом до холодного одвірку — очі заплющені, у вухах биття власного серця і той шелест, що він почув перед тим, як ступив до дверей, потім шелест скінчився, і знизу знов долинув дзвінок, це вже спеціально для них двох, тоді зарипіло ліжко, він обернувся і — він ніколи досі не бачив її голою, він раз просив її і пояснив чому: він хотів бачити її тіло, бо любив її і хотів, щоб вона дивилась на його тіло, бо він же любив її, але більше він цього не згадував, навіть одвертався вбік, коли вона перед сном стягувала сукню з-під накинутої вже нічної сорочки, а вранці скидала сорочку, маючи вже поверх неї сукню — вона не дозволяла йому лягати поруч з нею в ліжку, поки світила лампа, і навіть у літню духоту вкривала їх обох простирадлом, перше ніж міг він обернутись до неї; а це вже господиня заїзду піднялася нагору і постукала в двері, потім ще й покликала їх, але вона не ворухнулася, лежачи непорушно на ліжку, на укривалах, лице одвернувши на подушці, ні до чого не прислухаючись, ні про що, в усякому разі, про нього, не думаючи, як йому здавалося, а потім, коли господиня пішла собі, вона промовила:

— Роздягнися.